192 Розділ

— Ні, ні, ні... Еві, дивись на мене! Не заплющуй очі, благаю тебе, дивись на мене! — я притулився лобом до її чола, гарячково цілував її запечені губи, її повіки, її щоки, ковтаючи солоний смак своїх сліз і гіркий смак її крові. — Потерпи, дівчинко моя, потерпи трохи...

— Твої очі... — згасаючим шепотом мовила вона, і її погляд блукав по моєму обличчю, втрачаючи фокус. — Вони такі гарні, коли ти дивишся на мене... Я так хотіла прокинутися з тобою поруч... Хоча б один ранок, Каелю. 

— Ми прокинемося! Чуєш?! Ми прокинемося разом! Я заберу тебе далеко звідси, ми виїдемо, усе забудемо! Тільки не залишай мене... Не залишай мене одного!

— Обійми мене... — прошепотіла вона, і це було вже майже беззвучне ворушіння губ. Вона важко, довго видихнула, намагаючись вдихнути ще бодай краплю повітря. — Мені так страшно... Мені здається, туман знову повертається... і там знову темрява. Будь ласка, Каелю... не відпускай мене в темряву.

— Я з тобою, Еві! Я тут! Я тримаю тебе! — я згреб її в обійми, притискаючи її тендітне, затихаюче тіло до своїх грудей так сильно, ніби міг силою свого серця змусити битися її власне. Я зарився обличчям у її волосся, ридаючи вголос. — Я не віддам тебе темряві... Я тримаю тебе...

Вона зробила останній, короткий, ледве відчутний подих. Її рука з тихим, глухим звуком впала на паркет.

Вона затихла у моїх обіймах, залишшившись лежати на моїх закривавлених колінах — маленька, невагома.

— Еві?.. Евілін?..

Я схилився над нею ще нижче, притискаючись чолом до її плеча. Всередині панувала лише випалена, льодовита порожнеча. Я заколисував її нерухоме тіло в обіймах, як дитину, зарившись обличчям у її волосся.

— Боже, Еві... за що?.. Я ж мав захистити тебе... Я ж обіцяв...

Я дивився на її знекровлене обличчя і згадував кожен день, кожну годину, яку ми провели разом. І кожен цей спогад тепер різав мене по живому, мов іржавий ніж. З її ока скотилась сльоза.

Який же я дурень. Який же я засліплений, гордий дурень. Скільки часу ми втратили... Скільки дорогоцінних, неповторних хвилин я спалив на наші дурні сварки! На цю кляту гордість, на безглузді розмови про Онікс. Навіщо? Навіщо це все було потрібне, якщо в результаті я тримаю її — мертву — на своїх руках?!

Я торкнувся пальцями її забіленої щоки, витираючи доріжку від сльози. 

А я що робив? Я відвертався. Я дурнувато жартував, робив вигляд, що мені байдуже, ховав свої почуття за сухими фразами й холодною маскою. 

Я притулився губами до її скроні, цілуючи її знову й знову, намагаючись віддати їй усе те тепло, яке ховав роками. Я заплющив очі й міцніше стиснув її в обіймах, розхитуючись на колінах серед кривавих плям і розбитого скла.

Я хотів, щоб ми були разом, Еві... Боже, як я хотів.. Я мріяв про те, як буду дивитися, як ти спиш поруч.

Вибач мені, пташко...

Я повільно розтиснув пальці, опускаючи тіло Евілін на холодний паркет. Мої руки були вкриті її гарячою кров'ю, але я більше не відчував ані болю від власного поранення, ані страху. Усередині залишилася лише суха, випалена темрява.

Я почав підводитися на ноги.

У ту ж секунду Кортен опинився позаду. Він ривком заламав мої руки за спину, коліном ударив під коліно й відтягнув мене на кілька метрів назад, подалі від Ноа. Я навіть не чинив опору — мої очі, скляні й некліпаючі, були прикуті до чоловіка зі зброєю.

— Я тебе вб'ю... Присягаюся... я вирву твоє серце, Ноа. Я тебе вб'ю.

Ноа застиг. Він випустив пістолет із пальців, і зброя з глухим брязкотом упала на килим. Його руки затремтіли. Він опустився на коліна біля Евілін, витріщаючись на криваву пляму на її білосніжній сукні.

— Еві... — прошепотів він. — Що ж я наробив... Що я наробив?..

Він провів долонею по своєму обличчю і гарячково підхопився на ноги. Його розум остаточно розпадався на уламки.

— Але нічого... — раптом вичавив він із себе. — Ти сама його обрала, Евілін... Я ж попереджав тебе. Я казав, що ти не дістанешся нікому, крім мене. Якщо не мені... то й не йому.