191 Розділ

Вона ривком підхопилася з підлоги. Шлейф порваної сукні плутався в ногах, але Евілін, збожеволіла від жаху, кинулася прямо до нас. Вона вчепилася тремтячими пальцями в плечі Ноа, намагаючись відтягнути його від мене, відтягнути ствол від мого горла.

— Ноа, прошу тебе, зупинися! Не роби цього! Подивися на мене!

Ноа ледь не збив її з ніг ліктем, але Евілін схопила його за обличчя своїми долонями, силою повертаючи його голову до себе. Вона впилася своїми заплаканими очима в його божевільний погляд. 

— Я кохаю тебе, Ноа... Чуєш? Я кохаю тільки тебе!

Вона подалася вперед і гарячково, поривчасто поцілувала його в розбиті, вимазані кров'ю губи. Дівчина, яку я кохаю... дівчина, заради якої я пройшов крізь це пекло, за яку віддавав життя... цілує іншого. Я дивився, як її губи торкаються його, і відчував, як із моїх очей, випалюючи шкіру, котиться безпорадна сльоза. 

— Бачиш? Я лише тебе кохаю. Залиши його... відпусти його, благаю...

Ноа застиг. Його руки затремтіли. На секунду його звіряча лють згасла, поступившись місцем отруйному, самозадоволеному тріумфу. Він почав відповідати на її поцілунок, міцніше пригортаючи її за талію, згладжуючи її волосся. На його обличчі розповзлася хвороблива усмішка переможця.

Але в наступну секунду, поки Ноа розслабився від її слів, Евілін різко, з усвідомленою рішучістю розвернулася й зробила крок назад. Вона встала прямо між нами. Вона розправила руки, закриваючи мене своїм тендітним тілом, стаючи прямо перед дулом його пістолета.

— Еві, ні! Відійди! — закричав я, намагаючись відштовхнути її собі за спину, але сил після поранення й удару об стіну майже не лишил

— Я маю вбити його, кохана. Відійди з дороги!

— Я не відійду.

— Тоді я і тебе вб'ю! — закричав Ноа й натиснув на спуск.

Постріл розітнув спальню мов грім. Куля влучила їй прямо в серце.

Білосніжна тканина весільної сукні на її грудях умить просочилася яскраво-вогняною, гарячою кров'ю. Евілін коротко, важко зітхнула, її очі широко розплющилися, а ноги підкосилися.

— НІ! 

Я впав на коліна, підхоплюючи її невагоме тіло прямо в обійми. Я зловив її біля самої підлоги. Вона впала мені на груди, розбризкуючи свою кров по моїй сорочці.

— Еві... Евілін, ні, ні, ні, подивися на мене! — я кричав.

Ридання розривали мої груди, сльози градом котилися по щоках, змішуючись із її кров'ю на обличчі. Я гарячково затуляв долонею страшну, криваву діру на її грудях, але тепла кров просочувалася крізь мої пальці. 

— Благаю тебе, дихай! Не заплющуй очі! Еві!

Вона повільно підвела на мене згасаючий погляд. Її пальці з останніх сил торкнулися моєї щоки, залишаючи кривавий слід, і на її губах з'явилася слабка, ледь помітна усмішка.

— Мені снився сон... — її голос лунав настільки тихо, що я скоріше вгадував його по тремтінню губ, ніж чув. Вона важко, рвано ковтнула повітря, і з кутика її рота вибрів тонесенький струмок яскравісно-червоної крові. — Снився сон, де ти помираєш... Але зараз ми... ми помінялися місцями. І я... я так рада, що ти живий. Я так рада, що це не ти...

— Замовкни! Евілін, благаю тебе, мовчи! — мій голос зірвався на хрип.

Сльози застилали очі суцільною гарячою завісою, вони капали прямо на її бліде, заплямоване кров'ю обличчя, залишаючи чисті доріжки на пилу й кіптяві. Я гарячково, з усвідомленим божевіллям притискав обидві долоні до її грудей, намагаючись затримати це криваве джерело, але крізь мої пальці нестримно витікало її життя.

— Ти не помреш, чуєш мене?! Еві, ти не помреш! Все буде добре! Я… я врятую тебе, я обіцяю, я присягаюся тобі! — кричав я в її згасаюче обличчя, розхитуючись із її тілом у руках, мов божевільний.

— Каелю... припини, — вона з останніх, нелюдських сил змусила себе всміхнутися. Ця усмішка була такою світлою, такою чистою серед цього брудного, просякнутого смертю й порохом пекла, що в мене розривалося серце. — Мені не боляче. Взагалі... не боляче. Мені... дуже холодно.