188 Розділ

Ноа повільно підвівся на ліктях, спираючись на забруднений вином килим. Він витер кров із підборіддя тильним боком долоні й тихо, отруйно залопотів сміхом.

— Ти думаєш, ти герой, Каелю? Вона — моя дружина. Її підпис стоїть у паперах. Вона промовила обітницю перед сотнею свідків! Ти можеш застрелити мене прямо зараз, але ти ніколи не витреш із її пам'яті той факт, що вона віддалася мені, аби врятувати твоє жалюгідне життя!

— Вона промовила «так» не тобі, Ноа. Вона дивилася на мене, коли казала це. І ти це знаєш. Еві ніколи не належала тобі. І вже точно ніколи не належатиме.

Ноа, притиснутий моєю туфлею до підлоги, раптом важко посміхнувся розбитим ротом. У його очах спалахнув божевільний, азартний вогонь.

— Принесіть колоду карт! — закричав він.

Я міцніше придавив його груди, від чого Ноа глухо сипнув, але посмішка не зійшла з його заплямованого кров'ю обличчя.

— Подивимось, кому вона належатиме, — вичавив він із себе, витріщаючись на мене знизу вгору.

— Про що ти, тварюко, говориш? — мій голос здригнувся від огиди.

— Зіграємо на неї. Одна партія. Покер.

— Я не стану так низько падати, — відрізав я й звів курок пістолета, прицілившись йому прямо між очей. — Вона не річ. Вона не ставка.

— Станеш, — спокійно й отруйно мовив Ноа.

Він зробив ледь помітний знак головою. З тіні за моєю спиною безшумно вислизнув Кортен. Я не встиг розвернутися, як Жнець уже стояв біля Евілін. Він приставив дуло свого пістолета прямо до її скроні.

Евілін застигла, навіть перестала дихати. Сльози запеклися на її щоках, але вона лише міцно заплющила очі.

— Якщо ти виграєш, — повільно, смакуючи кожне слово, продовжив Ноа, — забирай її і валіть на всі чотири сторони. Я вас не чіпатиму. Якщо ні... тоді я візьму її собі за законним правом, а ти просто помреш тут, так і не дізнавшись, що саме я з нею зроблю після твоєї смерті. Твій вибір, Каелю. Куля в її голову прямо зараз, чи один розклад?

Мене колотило від люті. Я повільно прибрав ногу з його грудей і відступив на крок, не опускаючи зброї.

— Ти хочеш грати на її життя? Чи.. на гордість, честь? — процідив я крізь затиснуті зуби.

Ноа повільно підвівся з підлоги, витираючи рукавом сорочки кров із підборіддя, і голосно, глухо залопотів сміхом.

— О, “честь”... — знущально протягнув він, розправляючи зім'ятий комір. — Які гучні слова! Ви хіба не спали, Каелю? Про яку "честь" ти мені тут розказуєш? Вона тікала до тебе, поки я чекав її! Яка, в біса, честь?!

— Закрий рота! Закрий свій брудний рот, поки я не вирвав тобі язика!

У цей момент у кімнату мовчки увійшов чоловік, тримаючи в лівій руці колоду карт.

— Роздавай, — хрипко промовив Ноа, сідаючи за низький дерев'яний столик у центрі кімнати й вказуючи мені на стілець навпроти. — Побачимо, чи любить тебе удача так само, як вона любить мене.

Чоловік почав мішати колоду з сухим шелестом. Карти лягли на темно-горіхову стільницю.

Ноа всівся у глибоке крісло, відкинувшись на спинку й провівши пальцем по розбитій губі. На його обличчі грала хвороблива усмішка. За моєю спиною Кортен навіть не ворухнувся — дуло його пістолета продовжувало холодно впиватися в скроню Евілін.

Я сів навпроти Ноа, не випускаючи з рук свого пістолета й поклавши його прямо поруч на стіл.

— П’ять карт у руки. Один обмін. У кого вища комбінація — той забирає все. Згода, Каелю?

— Роздавай, — відрізав я. — І менше патякай.

Диллер швидко й безшумно скинув перед кожним по п'ять карт. Я повільно підняв свої: дев'ятка пік, валет черви, дві дами — бубнова та хрестова, і сімка бубна. Пара дам. Негусто, але комбінація була.

— А ти знаєш, Каелю... — Ноа неспішно поправляв свої карти, розглядаючи їх із важкою, вдаваною нудьгою. — Грати з тобою за цим столом — це майже ностальгія. Ти ж усе життя думав, що ти спадкоємець. Що «Онікс» — це твоя особиста спадщина, яку тобі залишив батько.