187 Розділ

Кортен повільно витягнув руку. У його пальцях заблищало воронене лезо довгого тактичного ножа. Він не поспішав, його рухи були розраховані до міліметра. Я зсунув запобіжник і міцніше впився пальцями в рукоятку пістолета, готуючись натиснути на гачок. Плече озивалося гострим, пульсуючим болем, але рука тримала ствол рівно.

Згори, з другого поверху, пролунав важкий гуркіт.

Масивні двері спальні відчинилися, і на мармуровий балкон вийшов Ноа. На ньому була біла сорочка із закатаними рукавами, заплямована моєю кров’ю на манжетах. Його обличчя скривилося в божевільній, отруйній посмішці.

— Пропусти його, Кортене! Не псуй мені свято! 

Кортен застиг. Його порожні, затягнуті тінню очі на секунду ковзнули вбік Ноа, а потім повернулися до мене. Без жодного слова, без єдиного зайвого руху Жнець повільно опустив ніж і зробив два кроки назад, звільняючи мені шлях до сходів.

— Іди. — тихо промовив Кортен, ховаючи лезо назад під піджак. 

Я не опускав пістолет, поки обходив його по широкій дузі. Кортен проводжав мене непорушним поглядом, мов кам'яна статуя. Він залишився стояти внизу, у центрі порожнього холу, виконавши наказ свого господаря. 

Я почав підніматися широкими мармуровими сходами на другий поверх. Нагорі, біля прочинених дверей спальні, чекав Ноа. 

— Ласкаво просимо на весілля, Каелю.

Я дійшов до порога, відштовхнув двері ногою й ступив усередину.

— Ввімкни світло.

Повисла коротка пауза, після якої кімнату заповнило різке, холодне біле світло від стельової люстри. Я на секунду прижмурився, а коли розплющив очі — моє серце зупинилося.

У кутку, біля самої стіни, на холодній підлозі сиділа Евілін. Вона була зв'язана товстою мотузкою, її білосніжна весільна сукня була порвана й забруднена. Але найстрашнішим були її очі. Вони були розширені від нелюдського, божевільного жаху.

— Вона ж боїться темряви, Ноа, — прошепотів я, і мій голос здригнувся від отруйної люті, яка випалювала легені зсередини. — Ти, проклятий виродок... Ти що не знав? Еві не витримує темряви!

Я робив повільні, важкі кроки вглиб кімнати, не зводячи дула пістолета з його голови.

— Вона не може залишатися в темряві ні на хвилину.

Евілін важко, рвано дихала, засліплена раптовим яскравим світлом. З її очей котилися гарячі сльози, залишаючи доріжки на розбитій губі. Вона дивилася на мене так, ніби я був єдиним променем сонця в цьому пеклі, і тремтіла всім тілом.

— Каелю... — прошепотіла вона, і цей хрипкий, зламаний звук остаточно знищив у мені залишки жалю.

Ноа лише отруйно посміхнувся, відставляючи порожній келих на комод і повільно закладаючи руки за спину.

— Вона повинна була звикати, — спокійно промовив він. — У моєму домі світло горить тільки тоді, коли я цього хочу.

— Ти навіть не знав... Ти прожив із нею стільки часу, ти вимагав від неї вірності, ти надягав їй на пальчик обручку... і ти навіть не знав цієї елементарної речі. Ти не знав про її страх. Бо тобі завжди було начхати на те, що всередині неї. Вона для тебе — просто красива іграшка, яку ти хотів виставити на вітрину!

— Каелю...  Прошу тебе, обережно... у нього...

— Заткнися! — оскаженіло закричав Ноа, різко розвертаючись до неї. Його обличчя спотворила потворна, поривчаста лють. — Закрий свій рот, Евілін! Тебе сюди не кликали говорити! Ти будеш сидіти й мовчати, поки я вирішую це питання з твоїм...

Він не встиг договорити.

Я подолав відстань між нами в один блискавичний, нестримний ривок. Забувши про розірване плече та пекучий біль, який прошив усе тіло, я перехопив пістолет у ліву руку, а правою, стиснув в кулак, з усієї сили вдарив Ноа прямо в обличчя.

Звук удару — сухого, тріскучого — відбився від стін спальні.

Ноа відкинуло назад. Він важко впав на підлогу, з брязкотом збивши кришталевий графин із комода. Ноа схопився за розбиту губу. З його рота цоркотіла червона цівка, а в очах на секунду спалахнув справжній, тваринний шок.

— Не смій... — я важко дихав, стоячи над ним і вицелюючи його голову. Моє забінтоване плече знову промокло кров'ю, але я навіть не здригнувся. — Не смій кричати на неї.