186 Розділ

Чорний броньований седан летів порожнею трасою, розрізаючи густий, мокрий туман дальнім світлом фар. Голка спідометра застигла на позначці сто вісімдесят. Двигун гарчав важким, глухим басом, а шини з виском ковзали по мокрому від туману асфальту на крутих поворотах лісової дороги.

Я сидів за кермом, міцно стиснувши шкіряне оббиття пальцями. Праве плече, туго стягнуте бинтами під сорочкою та жилеткою, пульсувало глухим, пекучим болем при кожному різкому русі. 

У голові не було жодної думки, крім її очей. Евілін.

Я чув, як у такт із обертами двигуна в мені стукає кров. Ноа гадав, що він сховав її у фортеці. Він гадав, що десяток людей у чорному та Жнець зроблять цей маєток його особистим недоторканим раєм. Він забув, хто навчив його тримати пістолет.

Ліс навколо ставав дедалі густішим. Високі сосни змикалися над дорогою, закриваючи залишки нічного неба. І ось попереду, серед суцільної пітьми, з’явилися масивні залізні ворота. За ними, на пагорбі, вимальовувався силует триповерхового маєтку. Його вікна на першому поверсі сяяли тьмяним, жовтим світлом, а на другому — була темрява.

Біля воріт вже стояло двоє озброєних охоронців у чорних дощовиках. Вони помітили світло моїх фар і гарячково підняли зброю, намагаючись перекрити в'їзд.

Я навіть не торкнувся педалі гальма.

Натомість я втопив газ у підлогу. Двигун оскаженіло заревів, машина ривком набрала швидкість. За міліметр до удару я вихопив пістолет із пасажирського сидіння, опустив бокове скло й зробив три точні, безжальні постріли вбік поста охорони.

Важкі залізні ворота з тріском та гуркотом зірвалися з петлевих завісів, коли машина на повній швидкості врізалася в них, розкидаючи іскри й уламки металу по мокрому каменю. Автомобіль занесло по парадному подвір'ю, розриваючи акуратний газон і з брязкотом вибиваючи мармурову вазу біля центральних сходів. Машина зупинилася прямо перед головним входом, огорнута паром із пробитого радіатора та димом від згорілої гуми.

Наступила секунда мертвої, вибухонебезпечної тиші.

Я спокійно відчинив двері й виступив на мокрий брук. Всередині маєтку вже лунали переполохані крики й важкі кроки. На балкон другого поверху вискочив один із бійців Ноа, але я навіть не глянув на нього — просто підняв руку й зняв його одним пострілом знизу вгору. Тіло з гуркотом упало на дашок ґанку.

Я перезарядив зброю, не зупиняючись, і зробив перший впевнений крок до масивних дубових дверей маєтку. У центрі зали, прямо під масивною кришталевою люстрою, стояв чоловік. На ньому був чорний застібнутий піджак і такі ж штани. Він не тримав зброю в руках — його долоні були спокійно опущені вздовж тіла.

— Ти прийшов? Я чекав тебе, — пролунав його голос.

Це був голос Жнеця. Рівний, без жодної емоції, здерев'янілий. Це точно був він.

— А я не вмію по-іншому, Жнецю. — відповів я, роблячи повільний крок уперед. Взуття важко застукотіло по мармуровій підлозі. — Я прийшов, щоб забрати не тільки Еві. Я заберу ще ваші життя.

— Можеш спробувати. — так само спокійно мовив він. — Час познайомитись ближче. Кортен, дуже приємно.

Я миттєво підняв руку й направив пістолет йому прямо між очей. Мушка зафіксувалася на його чолі. Праве плече обпекло різким болем від швидкого руху, але рука не здригнулася.

— Мені начхати. Де Ноа? — спитав я, не зводячи пальця з гачка.

Кортен навіть не кліпнув. Його погляд залишався абсолютно порожнім, ніби перед ним стояв не чоловік зі зброєю, а порожнє місце.

— Можеш опустити ствол, — промовив він тихо. — Він і так чекає тебе. На другому поверсі, у дальній спальні.

— Він думає, що заховався за тобою? — я зробив ще крок, зменшуючи дистанцію.

— Ні, — Кортен злегка повернув голову вбік сходів, що вели нагору. — Він чекає, коли ти піднімешся. Але щоб дістатися до тих дверей, тобі доведеться пройти повз мене.

Я не став опускати пістолет. Я пальцем зняв затвор із затримки й міцніше стиснув рукоятку забінтованою долонею.

— Тоді не ставай у мене на дорозі, Кортене.

— Я роблю свою роботу, Каелю, — відповів Жнець і повільно плавно завів праву руку за борт піджака.