185 Розділ

Я ступив у центр подвір'я й зупинився перед масивним каменем біля головного входу. Минуло лише кілька хвилин, як темний простір подвір'я заповнився важкими, ритмічними кроками. З усіх корпусів, підвалів та тренувальних зон почали виходити люди.

Чоловіки та хлопці — вишколені, мовчазні, виховані в жорстких законах нашої тіньової структури. Вони ставали рівними, чіткими лавами, вишиковуючись у суворому порядку, за яким їх ділили роками.

Праворуч від мене вишикувався Клас «А» — найдосвідченіші бойовики, чиї обличчя були порізані шрамами. Поруч ставали Класи «В», «С» і «D». Нарешті, ліворуч вишикувалися наймолодші — «Е», зовсім юні хлопці, у чиїх очах зараз палало дике, незрозуміле очікування великої війни.

Сотні очей впилися в мене. Вони дивилися на мою забінтовану шию під сорочкою, на пістолет, закладений в кобуру. Я підняв погляд, повільно оглядаючи кожен клас.

— Онікс... Роками нас називали господарями тіней. Ми тримали це місто. Ми стікали кров'ю за території, за гроші, за ім'я, яке змушувало наших ворогів тремтіти від одного лише слова.

Я зробив крок уперед.

— Але сьогодні це закінчиться, — продовжив я, і по лавах Оніксу пробіг глухий, здивований шепіт. — Сьогодні Онікс перестає існувати.

Чоловіки в перших рядах А-класу здригнулися, але ніхто не наважився перебити мене.

— Я не збираюся вести вас на бійню заради чужого тронного крісла чи заплямованих грошей. Все, що будувалося на цій крові, розпадається на попіл. Ви більше нікому нічого не винні. Жоден із вас. Відтепер ви вільні від клятви Оніксу. Ідіть до своїх родин. Ідіть із цього міста. Живіть тим життям, якого були позбавлені роками.

Я зупинився й повільно, з важким подихом випростав спину, відчуваючи, як біль у пораненому плечі прошиває все тіло.

— Але перш ніж кожен із вас зробить свій останній крок за ці ворота... є борги, які ми мусимо віддати пам'яті.

Я зігнув праву руку в лікті й із силою, важко стиснув кулак біля своїх грудей — прямо навпроти серця, віддаючи найвищий, давній знак поваги та відданості нашого братерства.

— Оголошується хвилина мовчання... — мій голос здригнувся від глухого, випаленого болю. — На честь загиблого Лоу Дрейвенора. Минулого Господаря Оніксу. Людини, яка була мені батьком і Господарем. Він прийняв смерть від рук Жнеця.

Подвір'я завмерло. Сотні чоловіків і хлопців, від першого бійця А-класу до наймолодшого юнака з класу Е, мов за командою, одночасно підняли праві руки й із глухим стуком приклали стиснуті кулаки до своїх грудей.

Жоден чоловік не кліпнув. Жоден не зробив подиху. Лише вітер шелестів у кутках бруківки, оплакуючи тих, хто більше ніколи не підведеться. Я повільно зробив крок уперед, опускаючи руку від грудей. Навколо панувала застійла, свинцева тиша. Сотні очей продовжували стежити за кожним моїм рухом, поки я прямував уздовж нерухомого строю.

Я підійшов до командира Класу «А» — кремезного чоловіка з глибоким шрамом через усе обличчя.

— Дем'яне, — тихо, але виразно промовив я, міцно тиснучи його важку, огрубілу долоню. — Дякую за вірність.

— Господарю... — занімілим голосом відповів той, але я вже крокував далі.

Я зупинився перед командиром Класу «В»:

— Сейк. Дякую за службу, — потиск руки, рука до серця.

Потім перед командиром Класу «С»:

— Лука. Тримай своїх хлопців.

Перед командиром Класу «D»:

— Адріане. Бережи їх.

Я проходив від класу до класу, підходячи до кожного, хто роками тримав на своїх плечах дисципліну та силу Оніксу.

І, нарешті, я зупинився перед зовсім молодим хлопом, який очолював наймолодший Клас «Е»:

— Кілліан. Твій шлях тільки починається. Живи.

Потиснувши йому руку й притиснувши кулак до грудей востаннє, я повільно розвернувся.

Жоден чоловік у дворі не поворухнувся. Жоден не опустив руки. Сотні бійців — від загартованих у крові ветеранів Класу «А» ліворуч до зовсім юних хлопців Класу «Е» праворуч — так і залишилися стояти нерухомо, мов викарбувані з темного граніту постаті, тримаючи стиснуті кулаки біля власних сердець. Це була їхня остання, найвища шана своєму Господарю.

Я пішов геть, не повертаючи голови. Взуття важко карбувало крок по мокрому каменю.

Біля самих воріт, де на мене чекало чорне авто, у тіні мене зупинив Джефф.

— Обіцяй повернутися, Каелю... — прошепотів він глухим, здригаюшимся голосом, у якому чути було сльози.

Я зупинився на порозі темряви, на секунду закривши очі. У голові промайнув блідий образ Евілін у проклятій весільній сукні.

— Обіцяю, — тихо промовив я.

Я сів за кермо, вижав газ і вискочив у ніч.