184 Розділ

Ноа підвівся зі стільця, підійшов до мене:

— Він помре на твоїх очах, Евілін. Я обіцяв вбити його, а я завжди тримаю свої обіцянки, Еві. Особливо ті, які дав самому собі.

— Не чіпай його... Не чіпай його, Ноа! Обіцяю, він не прийде.

Ноа повільно відкинув голову назад і тихо, сухо залопотів сміхом. 

— Я не вірю твоїм обіцянкам. Ти брехала мені в ресторанi. Ти брехала мені, коли вдягала цю сукню. Ти дивилася йому в очі біля вівтаря й казала "так" мені, думаючи про нього! Твої обіцянки не варті нічого.

— Я зроблю все, що ти схочеш! Я буду ідеальною дружиною! Я ніколи більше не вимовлю його імені, я забуду його, я буду покорятися тобі в усьому! Тільки не чіпай його... залиши його в спокої!

— Ти не розумієш. Справа вже давно не в тобі. Справа в тому, що він наважився підвести очі на те, що належить мені. Він розбив мою казку. Він змусив мене заплямувати мій смокінг.

Він підвівся зі стільця, повільно розправляючи манжети сорочки.

— Каель прийде. Я знаю його краще, ніж ти. Такі, як він, не вміють зупинятися. Він буде лізти в полум'я поки не згорить. 

— Ноа, благаю... Якщо ти кохаєш мене... якщо в тобі залишилося хоч щось людське...

— Кохання не робить мене дурнем, Евілін. А людське в мені згоріло в той момент, коли ти наставила на мене мій власний пістолет. 

***

Ніч огортала величезне приміщення Оніксу на околиці міста суцільним соковитим мороком, у якому розчинявся гіркий запах мастила.

Я сидів на важкому, м’якому кріслі. Праве плече пекло нестерпним, живим вогнем — куля пробила м'язи наскрізь біля вівтаря, залишивши по собі рвану, гарячу рану. Моє темно-вугільне пальто та піджак від костюма лежали поруч на підлозі, просочені темною, густою кров'ю. 

Переді мною на колінах стояв Джефф.

Чоловік, який знав мене ще хлопчиском, був моїм другом все життя зараз мовчки, із глибокою, поважною відданістю обробляв моє поранення. У його руках скальпель, пінцет і згортки бинтів рухалися зі звичною, хірургічною точністю.

— Ви надто ризикували, Господарю. Працювати так відкрито, перед десятками свідків... Містер Хейс задіяв усі свої зв'язки. Поліція та його особисті пси шукають вас по всьому району.

— Мені байдуже, Джеффе. Ти дізнався, куди він її повіз?

Джефф на мить зупинився, тримаючи в руках голку з шовковою ниткою. Він повільно підвів на мене свої очі.

— Загородний маєток у лісі. Старий дім його батька. Це фортеця. Там Жнець і щонайменше десяток озброєних людей. Вони чекають на вас. Вони знають, що ви прийдете.

— Мені потрібна лише вона.

— Господарю... Вона вже його дружина. 

— Ти думаєш, це був її вибір? Вона прибігла до мене вчора вночі. Без пальта, замерзла, у сукні, з синцем на обличчі! Вона благала про допомогу, Джеффе. Вона дивилася на мене так, ніби я її єдиний порятунок.

— Але вона сказала йому «так», — тихо перебив Джефф, подаючи мені чисту чорну футболку. — Щоб врятувати Ваше життя, Каелю! Вона віддала себе в рабство тільки для того, щоб Ноа не вбив вас! Якщо ви загинете в тому маєтку — її жертва стане марною.

— Вона не буде жити з цим монстром, — прошепотів я, протягуючи здорову руку в рукав. Біль у плечі пульсував у такт із божевільним ударом серця. — Я пообіцяв їй, що буду поруч. Я дав їй клятву. 

Джефф мовчки спостерігав, як я перевіряв магазин обойми на своєму пістолеті. Він знав, що зупинити мене неможливо.

— Автомобіль чекає, Господарю, — промовив він із важкою, мовчазною покорою, низько схиливши голову. — Зброя в багажнику. 

Я повільно вийшов з кабінету, пройшов коридором і опинився на просторому подвір'ї. Забінтоване плече пекло, але біль лише відверезвляв розум, нагадуючи, задля чого я все це роблю.

— Поклич усі класи на двір, — сухо наказав я Джеффу, не повертаючи голови.

— Усіх, Господарю?.. — здригнувся той. — Навіть А-клас? Вони чекають на накази до бою.

— Усіх. Прямо зараз.