182 Розділ

Я не поворухнулася. Я дивилася в дзеркало на його руки. Ноа нахилився нижче й торкнувся губами моєї шиї. Його поцілунок був довгим, липким і владним. Мені хотілося видерти шкіру в тому місці, але я лише міцніше стиснула пальці в кулаки під білосніжним шовком спідниці.

— Ти ж знаєш, як сильно я тебе кохаю?

Він обернув мене за плечі до себе. Його пальці м'яко стиснули моє підборіддя, змушуючи підняти погляд. Ноа нахилився й прикрив мої губи своїм поцілунком.

Коли він нарешті відсторонився, на його вустах грала самовдоволена посмішка.

— Час іти, Еві, — Ноа простягнув мені свою зігнуту в лікті руку. — Гості вже збираються. 

За його спиною, біля відчинених дверей, мов застигла тінь, вже чекав Кортен у чорному костюмі. Я зробила глибокий вдих, придушуючи нудоту, і поклала свою холодну долоню на рукав Ноа.

Кортеж із трьох чорних автомобілів безшумно підкотив до приватної садиби на околиці міста, де мала відбутися церемонія. Дощ остаточно вщух, залишивши після себе важкий, вогкий туман, який низько стелився над доглянутими газонами й мармуровими сходами. Ноа вийшов першим і подав мені руку. Його пальці міцно, мов лещата, стиснули моє заніміле зап’ястя, допомагаючи вийти з салону. Важкий шлейф весільної сукні волочився по вогкому каменю, збираючи бруд.

Усе довкола здавалося суцільним декоративним фарсом: кришталеві арки, білі троянди, завиті в пишні гірлянди, тиха скрипкова музика, що розливалася повітрям. І гості. Десятки людей у дорогих смокінгах та вечірніх сукнях. Вони усміхалися, шепотілися, тримали в руках келихи.

— Поміхайся, — стиха прошепотів Ноа мені на вухо, не знімаючи з обличчя своєї ідеальної, сліпучої усмішки. — На нас усі дивляться.

Я лишила це без відповіді. Мій погляд гарячково ковзав по обличчях у натовпі. Де він? Враховуючи його обіцянку... він має бути тут.

Кортен йшов за нами на відстані двох кроків. Ми підійшли до арки, де вже чекав священик у білосніжному вбранні. Почалася проповідь. Слова про вічне кохання, вірність, святий шлюб і долю звучали для мене мов розмитий, білий шум.

— Чи береш ти, Ноа Джеймс Хейс, цю жінку за законну дружину...

— Беру, — без вагань, голосно й чітко відповів Ноа.

Священик повернувся до мене:

— Чи береш ти, Евілін Роуз Вінтер...

Серце застрягло в горлі. Повітря перетворилося на розпечену лаву. Я застигла, так і не вичавивши із себе жодного звуку. Усі погляди гостей впилися в мене. Ноа стиснув моє зап’ястя так сильно, що його нігті впилися в шкіру через шовк рукавички. Його усмішка на секунду здригнулася, а в очах спалахнув той самий оскаженілий, смертельний вогонь.

— Евілін... — з виразною погрозою прошепотів він.

І саме в цю секунду я це відчула. Спину обпекло знайомим, крижаним холодом. Я повільно повернула голову вбік натовпу. На самій межі алеї, за спинами усміхнених гостей, під високою старою туєю стояв Каель Дрейвенор.

Він стояв, склавши руки на грудях, і дивився прямо на мене. Його світлі очі крізь туман палали такою невимовною, смертельною тугою та темною рішучістю, що в мене перехопило подих. Він дотримався обіцянки. Він прийшов.

— Евілін? — наполегливо перепитав священик.

Я дивилася в очі Каеля й прошепотіла ці прокляті слова, звертаючись не до чоловіка поруч, а до нього:

— Так... беру.

— Якщо хтось із присутніх знає причини, з яких цей шлюб не може відбутися, нехай скаже зараз... або мовчить...

Священик навіть не встиг договорити останнє слово.

Натовп гостей на мить затишно ахнув, коли Каель зірвався з місця. Його зачесане волосся роздув раптовий порив вітру, а з-під темного піджака костюма в його руці миттєво з'явився пістолет.

Навколо спалахнула паніка. Жінки закричали, келихи з кришталю з брязкотом полетіли на мармурову бруківку, розприскуючи ігристе вино, а гості в жаху почали кидатися вбік, звільняючи простір.