180 Розділ

І з його світлих, завжди крижаних і непроникних очей... повільно скотилася одна-єдина, велика сльоза. Вона проклала вологу доріжку по його щоці й зникла на підборідді.

У мене перехопило подих. Світ навколо остаточно зупинився.

Він плаче?..

Людина, яка не здригнулася перед зброєю. Людина, яка безжально забирала життя й жила в тіні. Людина-граніт, яку не змогло зламати ніщо в цьому світі... зараз стояла переді мною і плакала.

Хто я для нього, якщо він плаче? Хто я така для Каеля? 

— Еві... Якби я міг віддати своє життя, щоб ти була щасливою... я б зробив це ще рік тому. Але ти — єдине, заради чого я взагалі хочу жити.

Він повільно простягнув руки, охопив моє обличчя тремтячими, гарячими долонями й притиснув моє чоло до своїх грудей, прямо туди, куди я тільки-но його била. І я почула оскаженіло, рвано б'ється його серце.

Каель повільно опустив руки. Його пальці, якими він щойно тримав моє обличчя, злегка здригалися.

— Хто я для тебе?

— Ти — моя єдина провина, за яку я не хочу просити пробачення. Ти — мій вирок, який я несу з усмішкою.

Він встав і зробив напівкрок назад, залишаючи між нами неподоланну відстань.

— Каелю, прошу тебе... Не кажи так, ніби це кінець.

— А хіба це не він? — він ледь помітно криво посміхнувся кутиками вуст, у яких не було й краплі радості. — Ти одягнеш сукню. Ти встанеш біля нього. Ти промовиш ці слова. А я... я стою тут і дозволяю тобі це робити. Ось яка моя "любов". Вона отруйна, Еві. Вона калічить усе, чого торкається.

— Це не так! — вигукнула я, гарячково роблячи крок до нього.

— Ноа вдало скористався брудом, який я приніс у твоє життя, — м'яко, але непорушно відповів Каель, не відстороняючись, але й не обіймаючи мене у відповідь. — Ти була чистою до мене. А тепер ти вмієш не боятися монстрів і тримати в руках пістолет. Я навчив тебе цього.

Згори, з єдиного напівсухого дерева, що росло між будинками, повільно й безшумно зірвався оранжево-бурий кленовий листок. Він плавно кружляв у застиглому, мокрому повітрі, падаючи прямо між нами.

Каель повільно простягнув долоню.

Кленовий листок беззвучно впав прямо на його відкриту долоню. Вона була гарячою, вологою від зниклого дощу. Він дивився на цей зів'ялий уламок осені так, ніби в ньому було закарбовано всю нашу долю.

— Якби мені дали шанс повернути час назад і оминути тебе в тому проклятому провулку... я б не зупинився. Але побути поруч із тобою кілька місяців для такого мерця, як я, — це єдине, що було схоже на життя.

Він повільно стиснув пальці. Кленовий листок у його кулаці мовчки зім'явся, перетворюючись на вологу, покручену масу. Я хотіла загадати бажання. Знала, що воно не здійсниться, але я б загадала.

— Каелю... — з моїх очей знову скотилася гаряча сльоза.

— Іди, Еві, — він підвів на мене свої очі й розтулив кулак. Понівечене листя впало під наші ноги, у брудну калюжу.

— А ти?! — моє серце обірвалося.

— А я прийду і подивлюсь, — прошепотів він. — Обіцяю, ми побачимось завтра. Але це буде востаннє.

Усередині мене все перевернулося. Слово «востаннє» лунало як вирок, як зашморг, що повільно стискався на шиї. Я опустила погляд на брудну калюжу під нашими ногами, де  лежав понівечений кленовий листок. Мокрий, зім'ятий, утоплений у бруді — він здавався точним відображенням нас обох. Я імпульсивно нахилилася, простягаючи занімілі пальці, аби підняти його, зібрати до купи ці вологі шматочки, ніби це могло щось урятувати.

Але Каель перехопив мої руки. Його великі, гарячі долоні стиснули мої зап'ястя — м'яко, але непорушно, зупиняючи мене за міліметр від брудної води. Він опустився зі мною.

— Давай загадаємо бажання. Останній раз. Разом.