179 Розділ

Я стояла посеред цього мокрого пекла, важко, рвано дихаючи. Мій організм почав здаватися. Від різкого перепаду температури й дикого адреналіну тіло закололо все й одразу. Не було жодної клітини шкіри, яку б не прошило крижаними, пекучими мурахами. Зуби вибивали дрібний дріб, а пальці на руках остаточно заніміли.

Хтось дивиться на мене. Хтось спостерігає з темряви, не зводячи очей. Я поволі, важко підняла погляд угору, розмазуючи сльози щоках.

На межі світла й тіні, прямо під жовтим колом ліхтаря, стояв Каель.

Він виглядав абсолютно не так, як на даху. На ньому був ідеально підігнаний, темно-вугільний костюм-трійка, який підкреслював його широкі плечі й статурну фігуру. Темне пальто було невимушено накинуте зверху, а зачіска — акуратна укладка, крізь яку лише злегка пробивалося вологе пасмо.

Він стояв непорушно, мов викарбувана зі сталі та темряви статуя, і дивився на мене своїми світлими, крижаними очима.

Він дивився на мене.

— Еві… Боже мій, Еві...

Я не змогла мовити ні слова. З мого горла вирвався лише рваний, беззвучний схлип. Ноги підкосилися. Я втратила рівновагу й почала осідати прямо на мокру, брудну бруківку.

Але Каель опинився поруч. Він перехопив мене прямо в повітрі, падаючи на коліна поруч зі мною, і з силою, відчайдушно притиснув до своїх грудей. Його важке, дороге пальто миттєво обняло мої замерзлі плечі, закриваючи від дощу й лютого вітру. 

— Навіщо? Навіщо ти це робиш? — шепотів він прямо в моє вологе волосся, і я відчула, як його гарячі руки тремтять. — Навіщо ти прибігла? 

Я вчепилася пальцями в лацкани його костюма. Мої занімілі від холоду руки зминали тканину, я ховала обличчя на його шиї й плакала.

— Каелю... Я не можу... Я не можу вийти за нього. Я шукала тебе. 

— Я знаю, пташко, я знаю... — він обхопив моє обличчя своїми великими, гарячими долонями. Його великий палець обережно, з невагомою ніжністю торкнувся моєї набряклої щоки біля синця. Його погляд на секунду спалахнув такою дикою, нелюдською люттю до Ноа, що мені стало страшно, але коли він знову подивився мені в очі — у них залишився тільки біль. — Що він із тобою зробив... Боже, що він із тобою зробив. Це я винен. Це все через мене.

— Не залишай мене. Прошу тебе... Не віддавай мене.

Каель заплющив очі, притискаючись чолом до мого чола. Його дихання було рваним, він важко ковтав сльози, змушуючи себе бути сильним, хоча сам розпадався на частини.

— Я не віддам.

— Ти брешеш... Ти знову брешеш, Каелю!

Він не став сперечатися. Згаслим, мовчазним рухом Каель зняв із себе важке пальто. Він дбайливо загорнув мене в нього. Від тканини пахло його теплом, але це тепло не могло зігріти крижану пустку всередині мене.

— Ти не врятуєш мене, Каель. Ти не зможеш. 

Каель мовчав. Його вуста були міцно стиснуті, а плечі під тонким шовком жилетки дрижали від пронизливого вітру. Повна, мертва тиша між нами була гіршою за будь-які слова. Ця мовчанка була його мовчазним «так». Він знав, що я мала рацію. 

— Чому ти мовчиш?! Чому ти нічого не кажеш?! Запереч мені! Скажи, що це не так! Скажи, що ми втечемо!

Я вдарила його кулаком у груди.

— Навіщо ти прийшов?! — удар. — Навіщо ти дивився на мене тоді на даху?! Навіщо ти знову даєш мені цю надію?!

Я била його в груди — раз за разом, виплескуючи весь свій страх, нестерпний розпач. Мої слабкі кулаки безнадійно вдарялися об його міцне тіло, але Каель навіть не поворухнувся. Він не намагався перехопити мої руки. Він не відсахнувся. 

— Я ненавиджу тебе... ненавиджу за те, що покохала! — Мої руки безсило опустилися, і я вчепилася пальцями в його жилетку, спираючись на нього, бо ноги відмовлялися тримати. — Чому ти просто не пішов?..

Я підняла заплакане обличчя. Дощ змив із моїх очей останні сльози, і я застигла.

Каель дивився на мене.