178 Розділ

— Вона... вона не зіпсується до завтра? — прошепотіла стиліст, обережно торкаючись пальцями мережива на моєму плечі. Вона квапливо намагалася розрядити напругу, що буквально висіла в повітрі. — Шовк дуже ніжний. Ми спакуємо сукню в спеціальний чохол із захистом від вологи.

— Пакуйте, — відрізала я.

Дівчина з полегшенням кивнула й почала гарячково розстібати ґудзики на моїй спині:

— Я додам ще спеціальні плічки та антистатик. Головне — не тримайте чохол у машині надто довго. Дрібний дощ на вулиці... не дай Боже просочиться. Містер Хейс замовляв найкращий шовк із Мілана, я дуже хвилююся, щоб усе було ідеально.

— Йому байдуже на шовк. Йому важлива лише картинка.

Стилістка застібнула блискавку на чорному чохлі, обережно розправляючи шлейф. Вона повернулася до мене, тримаючи сукню як кришталеву вазу:

— Все готово, міс. Ви можете почекати у холі, а я винесу чохол до... вашого супроводу.

У цей момент у моїй голові щось остаточно клацнуло. Почуття небезпеки, проклята біла сукня, порожній погляд Кортена за шторою — все це злилося в один суцільний, божевільний шум. Якийсь дикий, неприборканий імпульс випалив увесь страх. Мені потрібен був Каель. Просто зараз. Схопити його за руку, подивитися в очі, обійняти. 

Я зробила ривок уперед і з силою вчепилася в зап'ястя дівчини. Чохол із сукнею ледь не випав з її рук.

— Виведи мене звідси, — гарячково, напівпошепки заговорила я, дивлячись їй прямо в перелякані очі. Мої пальці впивалися в її шкіру. — Благаю тебе. Виведи мене через чорний хід.

Дівчина відсахнулася, її обличчя зблідло:

— Що?.. Міс Уінтер, про що ви кажете?! Там, за дверима, той чоловік... Він сказав...

— Мені байдуже, що він сказав! Це не весілля, це страта! Якщо я зараз піду з ним, я більше ніколи не буду вільною. Благаю тебе, у вас є вихід?! Через кухню, через склад?!

— Я... я не можу. Містер Хейс... він знищить наш салон. Той чоловік у чорному... у нього очі як у мерця, ви хіба не бачите?!

— Він не дізнається, що це ти! — шепотіла я, відчуваючи, як сльози печуть очі, а дихання збивається. — Скажеш, що я вийшла в туалет і вистрибнула у вікно! Скажеш, що я вирвалася! Мені треба на п'ять хвилин... 

— Міс, схаменіться! 

— Він монстр! Благаю тебе... Жінка жінку має зрозуміти. Будь ласка. Відчини мені службові двері. Просто покажи, куди бігти.

Дівчина з жахом дивилася на мене кілька секунди. Вона переводила погляд з мого набряклого обличчя на чорний чохол із весільною сукнею, а потім на штору, за якою стояв істукан Кортен.

— Господи... — прошепотіла вона, важко дихаючи. — Ви божевільна. Поверніть праворуч за дзеркалом, — раптом тихо, швидко заговорила вона, вказівним пальцем показуючи вбік складського приміщення. — Там службовий коридор, через приміщення з тканинами. Наприкінці будуть металеві двері, вони зачинені на засув. Відкриєте його сама. Вони виходять у глухий провулок за салоном.

— Дякую... 

Я зірвалась з місця, через лічені секунди я вибігла крізь важкі металеві двері в холодну, вогку темряву провулка. На мені не було куртки. Лише легка, тонка сукня. Холод уперся в груди гострими голками, ноги в тонких туфлях ковзали по афальту, але я бігла. Бігла так, ніби за мною гналася сама смерть.

Нічна темрява, яка раніше викликала в мене панічний жах, зараз здавалася безпечною. Вона ховала мене від Кортена, від Ноа, від цього весільного салону. Легені пекло від рваного дихання, серце оскаженіло молотило об ребра, а в голові пульсувало єдине, божевільне питання: Куди? Де мені його шукати в цьому велетенському місті?

Я різко завернула за кут, влітаючи в вузький, напівзабутий провулок між двома високими цегляними будинками, і різко зупинилася, запихавшись. Вітер вив мов дикий звір. Під самотнім, напівсухим деревом коло стіни шелестіло й кружляло жовте листя, падаючи прямо навколо. Поодинокий тьмяний ліхтар на стіні силою висвічував шматок мокрої бруківки, вихоплюючи з темряви силуети калюж.