173 Розділ

На найманців це подіяло не одразу, але під жорстким поглядом Ноа вони повільно опустили автомати.

— Каелю... йди, — я повернула голову до чоловіка, який стояв непорушно, мов гранітна брила.

Його світлі очі палали такою дикою, неприхованою люттю й розпачем, що мені здавалося, ніби він зараз кинеться на них усіх сам. Його кулаки стискалися до білих суглобів.

— Ні, Еві... Ні, — прошепотів він, і його оксамитовий голос здригнувся.

— Йди, Каелю! — закричала я.

Каель застиг на секунду. Він зробив глибокий, важкий вдих, змушуючи себе підкоритися. Він повільно заховав пістолет назад. Не зводячи з мене очей, Каель зробив перший крок назад до сходів. Він розвернувся й попрямував до виходу. Але через три кроки він озирнувся.

Його світлі очі пропекли мене наскрізь. У цьому погляді було прохання триматися й нестерпний біль від того, що він знову залишає мене в лапах чудовиська. Він зробив ще кілька кроків, стаючи на перші сходинки драбини вниз. І озирнувся вдруге.

Тепер у його очах була лише ніжність. Каель опустився нижче, залишаючись видимим лише по груди. І перед тим, як остаточно розчинитися в темряві, він озирнувся втретє.

Він не сказав жодного слова. Його вуста лише ледь помітно усміхнулись. Я залишилася стояти на краю. Ноги остаточно втратили силу. Повільно, важко я опустилася на коліна прямо на мокрий бетон парапету, закрила обличчя долонями.

Ноа повільно підійшов ззаду, м'яко опустив свої теплі долоні мені на плечі й тихо промовив:

— Ходімо додому, мила...

Ноа м'яко притиснув мене до себе, обхопивши за плечі, й обережно повів геть із мокрого, проклятого даху. Його пальці були теплими, а голос — дивовижно спокійним і оксамитовим, ніби хвилину тому він не тримав під прицілом людину.

— Все добре... Ти все зробила правильно. Ти моя розумниця. Ти зробила дорослий, правильний вибір. Я знав, що ти вчиниш мудро. Я так сильно тебе кохаю, Еві... Я зроблю все, щоб ти забула цей жах. Ми влаштуємо найкраще весілля, у тебе буде все...

Кожне його «кохаю» викликало в мене нудоту. Усередині мене більше не було страху. Не було сліз. Залишилася лише крижана, оскаженіла лють. Ми зайшли до нашого передпокою. Ноа зробив крок уперед, щоб зняти пальто, він поклав пістолет на полицю.

Я не думала. Діяли лише інстинкти. Блискавичним, відчайдушним рухом я вихопила його. Пересмикнула затвор, як мене колись вчив Каель, і з гучним, сухим клацанням направила дуло прямо в обличчя Ноа.

Чоловік завмер. Його пальці застигли на ґудзиках пальта. Він повільно повернув голову й подивився на мене. У його очах не було переляку — лише глибоке, здивоване зневірення.

— Якщо ти. Якщо ти хоч пальцем його торкнешся... Якщо ти віддаси накази своїм людям шукати його... Якщо з його голови впаде бодай один волос... Я особисто тебе вб'ю, Ноа. Приштрикну уві сні, застрелю, отрую — мені байдуже. Але ти здохнеш першим.

Ноа повільно випростався. Його посмішка остаточно згасла, а обличчя перетворилося на сувору, темну маску. На лівому зап'ясті відблиснув мій годинник.

Він дивився прямо в чорну порожнечу дула власного пістолета. Перш ніж я встигла зреагувати й натиснути на гачок, його рука блискавично вихопила зброю з моїх пальців. В наступну секунду важка долоня з силою вдарила мене по щоці.

Удар був такої сили, що я збила дихання й відлетіла вбік, упавши на холодну підлогу передпокою. В роті миттєво з'явився солоний присмак крові, а щоку обпекло диким, пульсуючим болем.

— Ти стаєш точною копією Каеля Дрейвенора. Мені не подобається. — сказав хрипко й оскаженіло Ноа, кидаючи пістолет на комод. — Я для тебе все! Я тебе з цього бруду витягнув, а ти направляєш на мене зброю через цього виродка?!

Я не слухала його. Страх і огида накрили мене з головою. Я підхопилася й з останніх сил рвонула коридором до спальні.

— Евілін, стій! — закричав він позаду.