172 Розділ

Ноа навіть не здригнувся. Він просто звів курок, і цей сухий, клацаючий звук у тиші даху пролунав гучніше за грім.

— Не роби цього, Ноа, благаю тебе! — я стала між ними, закриваючи Каеля своїм тілом і розвівши руки в боки. Злива виривала пасма з моєї зачіски, а дощ боляче засліплював очі, але я дивилася прямо на чоловіка, з яким ще вчора планувала майбутнє. — Це я у всьому винна! Це я взяла ту папку! Це я приїхала до нього! Він ні до чого! 

Ноа повільно опустив дуло пістолета на нижче, дивившись на мене з глибоким, майже здерев'янілим сумом.

— Евілін... Ти так нічого й не зрозуміла. Я кохав тебе. Справді кохав. Я хотів дати тобі все: безпеку, спокій, нове життя без цього покидька. Я заплющував очі на твої сльози по ночах. Я вдавав, що вірю в твою фальшиву посмішку. Я сподівався, що час усе вилікує... Але ти сама обрала померти разом із ним.

— Відійди, Евілін, — пролунав над моїм вухом глухий, сталевий голос Каеля.

Перш ніж я встигла бодай поворохнутися, Каель різко перехопив мене за талію й з силою відштовхнув убік, на мокрий бетон біля вентиляційної будки. Я боляче вдарилася ліктем, впавши на коліна, і в ту ж саму секунду нічну темряву розітнув хлопок — глухий, приглушений постріл із глушника. Куля проштрикнула повітря за міліметр від того місця, де тільки-но стояла моя голова, і з тріском вибила бетонну крихту зі стіни. Каель дістав свій пістолет уже в падінні. Він перекотився по мокрому бетону, виграючи частку секунди, і зробив зустрічний постріл. Гучний, незахищений гуркіт його зброї гримнув над дахом.

Ноа в останню мить хитнувся вбік, ховаючись за масивну металеву трубу. Куля Каеля з брязкотом вибила сніп яскравих іскор із металу.

— Каелю! — закричала я.

— Сиди там і не витикайся! — рявкнув Каель, притискаючись спиною до виступу стіни й гарячково перевіряючи магазин.

З-за металевої труби пролунав спокійний, майже розважливий голос Ноа:

— Ти справді думав, Каелю, що я прийшов сюди один? Ти ж знаєш мої методи. Я ніколи не залишаю ризиків.

У ту ж секунду двері, що вели з під'їзду на дах, із гуркотом вилетіли від удару ноги. На мокрий бетон вискочили двоє кремезних чоловіків у чорній тактичній формі й балаклавах із піднятими автоматоми. Зброя в їхніх руках була знята із запобіжників.

— Чисто! — гаркнув один із них, одразу беручи під приціл куток, де ховався Каель.

Моє серце остаточно зупинилося. Вони заблокували єдиний вихід. Позаду була лише прірва тридцяти поверхів, а попереду — троє озброєних людей, для яких наші життя не вартували нічого.

Страх за Каеля випалив усе всередині, залишивши тільки кришталеву, льодяну рішучість. У мене більше не було зброї, але у мене залишалося єдине, що все ще могло зупинити Ноа. Я повільно піднялася з мокрого бетону. Ноги здригалися, але я змусила себе зробити кілька кроків назад — туди, де бетонний парапет обривався в темне, затягнуте дощем нічого.

— Еві, ні! — вперше у голосі Ноа прорізалася паніка. Він зробив півкроку вперед, але зброю не опустив.

Я вискочила на самий край парапету. Холодний вітер одразу вдарив у груди, розвіваючи мокре волосся. 

— Один крок, Ноа. Один постріл — і я просто відхилюся назад. Ти ж знаєш, я це зроблю. Я вже стояла тут хвилину тому.

— Евілін, злізь звідти негайно! — закричав Ноа, і його обличчя вперше спотворилося від справжнього, божевільного страху. — Не роби цього!

— Опусти зброю! Усі опустили зброю! — закричала я. — Відпусти його, Ноа! Накажи їм скласти автомати! Я піду з тобою. Я піду додому. Я вийду за тебе заміж, я буду твоєю дружиною й ніколи більше не згадаю його ім'я! Все буде так, як ти хотів! Але він має піти. Живим. Зараз же!

Ноа дихав важко, оскаженіло. Його пальці, що стискали пістолет, тремтіли. Він дивився на мене і повільно усвідомлював свою поразку. 

— Ноа, благаю тебе... — прошепотіла я, роблячи півкроку назад. Моя п'ята зависла над порожнечею.

— Ні! Стій! — здавлене виття вирвалося з його горла. 

Ноа повільно, з важким болем опустив пістолет дулом до землі. Він підняв руку, наказуючи своїм людям: 

— Скласти зброю. Нехай іде.