170 Розділ

Каель поволі повернув до мене голову. У його примарних очах спалахнув той самий розриваючий, нестерпний біль, який він намагався сховати в день нашого останнього прощання.

— І ти думаєш, це життя? Ти думаєш, мені потрібне таке життя, Еві? Жити й знати, що дівчина, яку я... що ти щодня лягаєш у ліжко з людиною, яка отруїла твоє існування? Що ти повільно вмираєш на цьому даху від самотності?

— А що мені залишалося? — ридала я, закриваючи обличчя долонями. — Скажи мені, що? Мені померти?

— Можливо, це було б чесніше, — м'яко прошепотів він. — Померти вільною, краще ніж ніж жити в кайданах, які ти сама собі викувала?

Я розплющила очі й подивилася на його силует. Він сидів так близько, але між нами була нездоланна прірва реальності.

— Ти сказав мені тоді, що відчував лише жаль... — вичавила я, дивившись прямо в його примарні зіниці. — Навіщо ти збрехав? Навіщо боляче вдарив наповал?

Привид Каеля ледь помітно зітхнув. Його постать на мить стала прозорішою, ніби вітер забирав його частка за часткою.

— Бо якби я сказав правду... Якби я сказав, що ти — єдине, заради чого моє серце взагалі билося в цьому брудному світі... ти б не пішла. Ти б залишилася зі мною. І тоді б вони вбили нас обох. Я мусив зробити так, щоб ти мене зненавиділа.

— Я не змогла. — прошепотіла я. — Я не змогла тебе зненавидіти, Каелю. Я намагалась, але не вийшло.

— Я знаю, — його посмішка була сповнена ніжності.

— Скажи мені... — я зробила глибокий, рваний вдих. — Мені виходити за нього? Мені стати дружиною Ноа?

Каель поволі підвівся.

— Це твій вибір, Еві. Але пам'ятай одну річ... Поки ти пам'ятаєш той кленовий листок — ти належиш тільки собі. Ні йому. Ні мені. Тільки собі.

— Каелю, ні! Не йди! Залишся ще на хвилину! — вигукнула я й, забувши про його попередження, відчайдушно простягнула руку вперед, намагаючись схопити його за край сорочки.

Він різко відсахнувся вбік, спритно оминаючи мої тремтячі пальці. Його постать на тлі нічного неба знову набула чітких, лякаючо реальних обрисів.

— Якщо ти підеш... я стрибну вниз.

Каель зупинився.

— Можеш спробувати.

Ця його холоднокровність пропекла мене наскрізь. Я повільно піднялася з мокрого бетону. Ноги дрижали, але я зробила крок до самого краю. Я розвернулася спиною до нескінченної, вогняної прірви міста. Порив мокрого, різкого вітру вдарив у спину, ніби намагаючись штовхнути мене вперед, у порожнечу. Внизу вирував тисячеокий океан світла, а за моїми п'ятами була лише прірва.

Я подивилася прямо в обличчя Каеля, повільно заплющила очі й... відхилилася назад.

Повітря вирвалося з легень. Земля пішла з-під ніг, і гравітація вже готова була підхопити моє тіло, забираючи в останній, фатальний політ. У ту ж саму частку секунди, коли мої п'яти втратили опору, міцні, гарячі пальці з мертвою хваткою впилися в моє зап'ястя.

Залізна сила смикнула мене вперед, вириваючи з лап смерті.

Я з силою врізалася в його міцні, тверді груди. Його друга рука миттєво обхопила мене за талію, притискаючи до себе так міцно, що мені перехопило подих. Його серце під сведром шалено калатало.

Він був реальним. 

— Ти зовсім божевільна?! Ти що робиш, Евілін?!

Я затамувала подих, важко уткнувшись носом у його шию, і гарячі сльози знову обпекли шкіру.

— Ти реальний... — прошепотіла я, важко дихаючи. — Ти не фантазія... 

Його обличчя було спотворене такою люттю, якої я не бачила ніколи раніше. Жодного холоду, жодної неприступної маски — лише оскаженілий, дикий гнів і прихований за ним смертельний переляк.

— Ти з глузду з'їхала?! Ти хоч уявити собі можеш, що було б, якби я не встиг?! Якби я запнувся, якби моя рука… Ти б… ти могла померти.

— То й що?! — закричала я у відповідь. — То й що, Каелю?! Тобі ж байдуже! Ти ж сам казав, що тобі байдуже! «Можеш спробувати» — це твої слова! Чи ти знову збрехав, як брехав мені весь цей час?!