169 Розділ

Нам з дитинства брешуть у книжках і фільмах. Нам кажуть, що кохання — це затишок. Що це спільні ранки, кава в ліжко, тихі вечори під ковдрою й обіцянки бути разом до старості. Нам кажуть, що кохання має рятувати й лікувати. Брехня. Все це — просто комфортна ілюзія для слабких. Моє кохання нічого не вилікувало. Воно не принесло мені спокою. Воно увірвалося в моє життя мокрим дощем, ароматом сандалу, закривавленими руками й зброєю біля скроні. Воно знищило мене. Воно спалило дотла все, чим я була.

Але я не шкодую. Я не шкодую ні про що.

Кохання — це коли ти віддаєш власну душу, аби лише інша людина робила свій наступний вдих. 

Він не знає, що я дивлюся на ці вогні й у кожному спалаху бачу його очі. Він думає, що я залишилася з Ноа, бо обрала безпеку. Нехай. Нехай вірить у це. Вірить у моє "щасливе" життя. Він врятував мене тоді, зникнувши з мого життя. Я врятувала його, зникнувши зараз. Ми обоє кати й обоє жертви. Ми обоє брехали прямо в очі, аби лише вберегти одне одного.

Я не піднімалась. Мені здавалося, що якщо я зроблю бодай крок назад до теплого під'їзду, то остаточно втрачу той останній зв'язок із реальністю, який тримав мене на землі. Осінній вітер ставав дедалі жорстокішим, але я продовжувала сидіти на мокрому краї даху, дивитися в темну порожнечу під ногами й рахувати вогні автомобілів.

Раптом хтось безшумно, мов тінь, опустився поруч. Людина просто сіла на самий край і так само, як і я, легко звісила ноги вниз, у багатоповерхову прірву. До мого носа миттєво долинув знайомий, гіркуватий аромат.

Я повільно, боячись порушити цей примарний морок, повернула голову. Поруч сидів Каель. Він був без куртки в сведрі. Він дивився не на мене, а вперед — на неонові вивіски хмарочосів.

— Привіт, — усміхнувся він.

— Каель не усміхається просто так.

Чоловік повільно повернув обличчя до мене. Його світлі очі в темряві вечора здавалися прозорими, мов кришталь.

— Так і є... Я лише твоя фантазія, Еві.

Серце боляче стиснулося. Я наче божевільна простягнула тремтячу руку, прагнучи торкнутися його щоки, відчути твердість його вилиці, перевірити, чи справді це лише привид мого змученого розуму. Але він миттєво відсунувся назад, не давши моїм пальцям торкнутися своєї шкіри.

— Не треба, — тихо застеріг він. — Якщо торкнешся — я зникну. Дай мені хоча б кілька хвилин.

Я безсило опустила руку на мокрий бетон.

— Навіщо ти прийшов? Навіщо мій розум знову катує мене тобою? Я ж зробила все правильно... Я віддала тобі компромат, тебе ніхто не знайде, я відпустила тебе. Ти мав виїхати. Ти мав жити!

— Я й живу, Еві, — Каель знову повернув погляд на вогні міста. — Але ти сидиш тут. Чому?

— Я так більше не можу... — мої плечі здригнулися від беззвучних ридань. — Я живу з чоловіком, який хотів тебе вбити, і роблю вигляд, що нічого не знаю.

Каель мовчав. Він дивився на мокрий асфальт далеко внизу, і його профіль знову став суворим і кам'яним.

— Ти обрала безпеку.

— Ні! Ні, Каелю! Не кажи цього! Ти знаєш, що це брехня! Я обрала не безпеку, я обрала твоє життя!