168 Розділ

У машині я дістала з сумки серветки, гарячково витерла розмазану туш, нанесла шар пудри й нафарбувала губи. Я зробила кілька глибоких вдихів, подивилася в дзеркало заднього огляду й силою натягнула на обличчя усмішку. Вона здавалася картонною, чужою.

Піднявшись на наш поверх, я вставила ключ у замок і відчинила двері квартири. У передпокої панував затишок. З кухні доносився апетитний аромат їжі й грала тиха, приємна музика. Ноа одразу ж вийшов мені назустріч.

— Евілін! Нарешті! — він зробив крок до мене й м'яко загорнув у свої обійми. — Я вже почав хвилюватися. Дощ на вулиці страшенний. Ти не змерзла?

— Усе в порядку, дорогий. Я ж казала, що це сюрприз.

Я дістала з кишені пальто брендовану коробочку з шовковою стрічкою й простягнула її Ноа, дивившись йому прямо в очі.

Той вечір минув у дивній, майже іреальній тиші. Ноа з щирим захопленням роздивлявся годинник, приміряв його на зап'ястя, цілував мої руки й дякував за подарунок. Я усміхалася, відповідала на його жарти — і щосекунди відчувала, як усередині мене росте крижана, глуха прірва.

Я більше ніколи не запитувала його про роботу. Жодного слова про його дзвінки. Я створила для себе залізне правило: менше знаю — краще для мене. Менше фактів — менше провини, менше спокуси шукати відповіді, які знову розірвуть мій світ на шматки.

Потягнулися тижні.

Дні перетворилися на суцільну, ідеально відрепетирувану виставу. Я ходила на роботу, здавала звіти, справу про Ангела передали іншому відділу. Підготовка до весілля набрала божевільних обертів: вибір сукні, дегустація тортів, списки гостей, флористика. Я віддавала цьому всі сили, завантажувала свій розум дрібницями, аби тільки не залишати жодної вільної хвилини для думок.

Я навчилася ідеально посміхатися. Навчилася щиро сміятися з жартів Ноа, цілувати його перед виходом на роботу й зустрічати з гарячою вечерею. Ноа цвів від щастя. Він вірив у кожен мій рух, у кожний погляд. Він думав, що нарешті отримав усе, про що мріяв — слухняну, закохану, ідеальну наречену.

Він не знав, що дівчина, яку він обіймає щовечора, залишила свою душу того мокрого дня на ґанку будинку в сосновому лісі. Каель зник. Безслідно, як і робив це раніше. Ні новин, ні чуток, ні тіней за спиною. Він узяв свій шанс і розчинився в темряві. В один із таких вечорів, коли весільні клопоти остаточно виснажили мене, я піднялася на дах нашої багатоповерхівки.

Осінній вітер був холодним і різким, він розвивав моє волосся й обпікав легені. Я підійшла до самого краю й опустилася на вологу бетонну плиту, звісивши ноги в порожнечу. Внизу вирувало місто. Нескінченні потоки машин малювали вогняні смуги на асфальті, у вікнах хмарочосів сяяло тисячі чужих життів, а неонові вивіски засліплювали. Повітря пахло димом, вогкістю й бензином.

Я виграла цей бій... Я врятувала його. Він живий. Десь там, за сотні чи тисячі кілометрів звідси, він дихає, дивлячись на таке ж нічне небо. І це єдине, що має значення.

Я погладила холодний метал діамантового перстня на своєму безіменному пальці. По попереду чекало біла сукня, фата, клятви перед вівтарем і життя з чоловіком, який носив темряву під маскою янгола. Це була моя ціна за кохання?

Вітер на даху ставав дедалі різкішим, але я навіть не куталася в пальто. Холод був єдиним, що повертало мені відчуття реальності. Я дивилася вниз, на це велетенське, байдуже місто, яке ніколи не спить.

Люди біжать. Вони купують продукти, сваряться через дрібниці, планують відпустки, посміхаються у світлі ліхтарів... Вони всі так щиро вірять, що контролюють своє життя. Що їхній світ — міцний, безпечний і правильний. А я дивлюся на них звідси, з висоти тридцять дев’ятого поверху, і розумію, яка це крихка, смішна ілюзія.

Один дзвінок, одна не вчасно прочитана папка, один чужий наказ — і весь їхній затишний світ розпадеться на попіл за одну секунду. Так само, як розпався мій.

Місто ковтає мільйони історій. Воно просочене брехнею, вихлопними газами, брудними грошима й тисячами зламаних доль, про які ніхто й ніколи не дізнається. Тут, серед цих дзеркальних хмарочосів і неонових вивісок, людське життя коштує дешевше за каву в суботній ранок. Ми граємо в хороших людей. Ми надягаємо дорогий одяг, купуємо обручки з діамантами, будуємо кар'єри, а всередині кожного з нас — глуха, темна безодня.

І біль... Боже, який же це нестерпний, вигадливий біль.

Я раніше думала, що біль — це коли ти плачеш. Коли ти кричиш від розпачу, коли б’єшся кулаками об підлогу й благаєш зупинити це божевілля. Але ні. Справжній, найжахливіший біль — це коли ти більше не можеш пустити жодної сльози. Це коли ти повертаєшся в теплу, розкішну квартиру, цілуєш чоловіка, який замовляє вбивства, готуєш йому вечерю, вибираєш колір весільних серветок — і всередині тебе панує абсолютна, кришталева тиша. Біль — це коли ти стаєш власною тінню. Коли ти дивишся у дзеркало й бачиш не себе, а ляльку, яку навчили бездоганно посміхатися.

А кохання... Що таке кохання у цьому проклятому світі?