167 Розділ

— Скажи мені... — прошепотіла я, здерев'янівши від страху перед його відповіддю. — Ти... ти хоч щось відчував до мене тоді? Чи це була просто гра? Захистити бідну дівчинку, виконати свій обов'язок і піти? Чи була в цьому хоч крапля правди? Скажи мені, Каелю. Мені потрібно це знати... Ти відчував щось до мене?

Каель повільно опустив руки з моїх плечей. Він зробив крок назад, збільшуючи між нами дистанцію, і засунув долоні в кишені. Його погляд став темним, крижаним і абсолютно чужим.

— Ні.

Слово впало між нами, мов важкий лезо гільйотини. Повітря вилетіло з моїх легень. Серце зупинилося, а в вухах зашумила важка, чорна тиша.

Я дивилася на нього, на його застиглі вилиці, на тупу, напружену лінію його вуст. На те, як міцно стиснулися його кулаки в кишенях.

— Брешеш... Ти брешеш, Каелю. Подивись на мене й скажи це ще раз.

На секунду в очах Каеля спалахнув такий невимовний, розриваючий біль і зневіра, що в мене перехопило подих. Його плечі опустилися, плекаючи всю фальшиву броню, яку він будував увесь цей час.

Він важко, зболено видихнув і тихо, оксамитово відповів:

— Брешу. Я відчував до тебе лише жаль. Мені було просто шкода, що ти повелась на ці ігри. Що ти дала затягнути себе у світ, до якого ніколи не належала.

— Дякую за чесність, Каелю, — гірко усміхнулася я, стримуючи нову хвилю сліз.

Я різко розвернулася й покрокувала до виходу. Ноги плуталися, але я змусила себе йти рівно. За моєю спиною пролунали його важкі, квапливі кроки — Каель пішов за мною, не випускаючи мене з поля зору ані на мить. Я витерла гарячу сльозу тильною стороною долоні, штовхнула важкі дерев'яні двері й вийшла на вулицю. Осінній дощ миттєво обпік обличчя холодом. Дорога біля будинку була розмокшою від зливи, сосни шумливо хиталися під поривами вітру.

Не зупиняючись, я підійшла до своєї машини, відчинила пасажирські дверцята й дістала з заднього сидіння папку. Я обернулася. Каель стояв на ґанку під дощем. Вода миттєво промочила його чорну футболку, приліпивши її до міцного тіла, а темне волосся падало на чоло. Він мовчки дивився, як я повертаюся до нього по мокрій траві.

Я підійшла впритул, зупинившись за крок від нього, і простягнула йому папку.

— Тримай, — тихо мовила я. — Це твоє досьє. Там усе, що вони на тебе зібрали.

Каель повільно опустив погляд на документи, а потім підняв руку й узяв папку з моїх пальців. Я подивилася в його світлі, вологі від дощу очі. Я зробила крок уперед, встала на носочки й коротко, але з усією силою свого розриваючого серця торкнулася своїми губами його прохолодних, вогких вуст. 

Каель застиг, навіть не дихаючи під моїм дотиком.

Я опустилася на п'яти, не чекаючи від нього жодного руху чи слова, розвернулася й пішла до машини. Я сіла за кермо, зачинила двері й рвонула з місця, так і не озирнувшись назад у дзеркало заднього огляду.

Сльози засліплювали мене весь шлях назад. Я практично не бачила дороги — мокрий асфальт зливався в суцільну розмиту смугу, а двірники не встигали згрібати воду зі скла, як і я не встигала витирати обличчя від гарячих, гірких крапель. Я ридала вголос, вириваючи з себе цей біль, відчуваючи, як усередині все вигорає дотла. Поцілунок все ще лишався на моїх губах, а його слова відбивалися у скронях важким молотом.

Коли перед очима виринули знайомі вулиці міста, я змусила себе з'їхати на узбіччя біля великого ювелірного будинку. Подарунок. Я ж сказала Ноа, що їду за подарунком...

Зайшовши до салону, я важко дихала, намагаючись опанувати тремтіння в руках. У дзеркальній вітрині відображалася зламана дівчина з червоними від сліз очима. Мені знадобилося всього кілька хвилин, щоб вибрати класичний, неймовірно дорогий годинник із темно-синім циферблатом і шкіряним ремінцем — саме такий, який ідеально личив би Ноа. Консультантка загорнула коробочку в ошатну стрічку, і я вискочила назад на вулицю.