165 Розділ

Нічого практично не змінилося за цей рік. Ті самі суворі, темні стіни, масивний стіл із розкладеними картами й довгоочікуване глухе розсіяне світло єдиної настільної лампи. Каель зупинився біля дерев'яного комоду й, навіть не звертаючи на мене уваги, розстебнув ґудзики своєї чорної сорочки.

Він скинув її на крісло. На його широкій, міцній спині й плечах при тьмяному світлі виразно вимальовувалися старі й нові шрами. Каель дістав із шухляди просту, вільну чорну футболку й натягнув її.

Потім він узяв зі столу шкіряну кобуру. Він надягнув її через плечі, перевірив запобіжник на пістолеті й легко загнав зброю на її місце — під ліву руку.

— Ти в порядку? — голос зрадив мене, пролунавши тихо й дріжаче серед цієї важкої тиші.

Каель повільно обернувся. Він склав руки на грудях, спираючись стегном об край столу, й подивився на мене своїми крижаними, сяючими очима.

— А не повинен? Це ж не я приїхав сюди через усе місто і ліс під зливою, тремтячи так, ніби за мною женуться всі чорти пекла. Чого ти приїхала, Евілін? Хіба твоє місце зараз не поруч із нареченим? Хіба ви не мали обирати весільні серветки?

Його слова били боляче, точно в ціль, але я навіть не здригнулася. Я зробила крок уперед, залишаючи мокрі сліди від пальта на підлозі.

— Каелю, це не гра! Ти знаєш, який сьогодні день?!

— Четвер. Або п'ятниця. Мені байдуже.

— Каелю, я бачила папку! — вичавила я з себе, роблячи ще один крок до нього. — Справу на тебе! Там написано твоє ім'я, твій номер, і там стоїть сьогоднішня дата! Тебе сьогодні вб’ють!

Каель навіть брову не підняв. На його обличчі не з'явилося ані краплі страху чи здивування. Він лише повільно опустив погляд на мої руки, а потім знову подивився мені в очі.

— І що з того? — його голос пролунав лякаючо тихим і низьким. — Ти приїхала, щоб сказати мені про це? Щоб попередити?

— Тікай з міста, Каелю! Забирайся звідси негайно! Не йди нікуди, не давай їм шансу! Вони знають усе! Ноа... Ноа не той, за кого себе видає!

На імені Ноа обличчя Каеля нарешті змінилося. У його світлих очах спалахнуло темне, оскаженіле полум'я. Він різко перехопив мої зап'ястя й притягнув мене ближче до себе — так близько, що я відчула гаряче дихання на своєму лобі.

— Ти думаєш, я цього не знаю? Ти думаєш, я не знаю, хто такий твій наречений? Ти вважаєш мене дурнем, Евілін? Я знаю про кожен його крок. Я знаю, хто він, чим дихає і скільки людей він пустив на дно.

— Що?! Звідки? Чому ти тоді досі не виїхав?!

— Заради тебе.

Я замерла. Серце зупинилося.

— Що?.. — прошепотіла я.

Каель гірко, отруйно посміхнувся й повільно розтиснув пальці, відпускаючи мої руки.

— Я міг піти ще рік тому. Міг зникнути так, що ніхто й ніколи б мене не знайшов. Але я залишився. Залишився дивитися, як ти одягаєш його перстень. Як ти посміхаєшся йому в ресторанах. Як ти граєш у щасливу сім'ю з людиною, яка замовила моє життя. І якщо сьогодні я помру... значить, час настав.

— Ні... Ні, Каелю, благаю тебе! Я просила його залишитися вдома! Я дурила його цілий ранок, я казала, що люблю його, аби тільки він не пішов! Але це не допоможе. Будь ласка, Каелю... якщо ти помреш, я не витримаю. Я бачила це уві сні... я бачила твою кров на своїх руках...