164 Розділ

Мені довелося погодитися. Поїздка до торгового центру перетворилася на справжні тортури. Поки ми ходили між вітринами та високими стелажами магазинів, я буквально тонула в задушливому страху. Яскраве світло софітів, шуми натовпу, вішалки з одягом — усе це здавалося несправжнім, картонним декораціями. Кожна хвилина, проведена тут, викрадала дорогоцінний час. Я була змушена удавати щасливу наречену й усміхатися у відповідь на кожну заувагу Ноа.

Коли ми нарешті повернулися додому, я відчувала себе повністю виснаженою.

«Боже, що я роблю?..» — панічно бігли думки в моїй голові, поки Ноа розбирав покупки. — «Я просто сиджу й чекаю. Сиджу й удаю, що все добре, поки десь там готується вбивство. Я не можу просто так сидіти! Я мушу попередити Каеля. Хай як він мене ненавидить, хай що між нами було — він повинен знати. Слід бодай спробувати! Інакше цей сон стане реальністю...»

— Я на хвилинку у ванну.

Упершись тремтячими руками в раковину, я дістала телефон. Зайшовши в контакти, я знову натиснула на номер — «Ангел-охоронець».

Серце калатало десь у горлі. Приклавши слухавку до вуха, я заплющила очі й слухала довгі, важкі гудки. Нічого. Він знову не брав слухавку. Лінія мовчала, залишаючи мене один на один із моїм розпачем. Я вимкнула екран, глибоко вдихнула, змушуючи обличчя набути спокійного виразу, і вийшла з ванної кімнати. Ноа якраз був на кухні — наливав нам воду.

— Ноа... — я підійшла до нього й м'яко усміхнулася, змушуючи свій голос звучати грайливо та невимушено. — Мені потрібно ненадовго від'їхати. Забрати твій подарунок. Ти мене відпустиш на пів годинки?

Ноа зупинився й здивовано обернувся до мене:

— Подарунок?

— Сюрприз, — посміхнулася я ширше, підходячи ближче. — І зі мною тобі точно не можна. Я дуже швидко, туди й назад.

Ноа уважно подивився на мене. На секунду в його очах промайнув сумнів, але моя посмішка, здається, розвіяла його підозри. Він легко зітхнув і м'яко усміхнувся у відповідь.

— Евілін... ну добре, — промовив він і ніжно торкнувся моєї щоки. — Тільки обережно за кермом. Я чекаю на тебе.

Я схопила ключі від машини, швидко накинула пальто й буквально вибігла з під'їзду. Осіннє повітря боляче обпекло легені, але цей біль тверезив.

Назустріч першим краплям дощу я сіла за кермо, повернула ключ у заповненні запалення й вижала газ. Двигун заревів, і авто рвонуло вперед — геть від нашого затишного, але отруєного брехнею будинку. Мій маршрут був один. Рівно рік тому Каель привіз мене в свій будинок на самій околиці міста. Я молилася всім богам, щоб сьогодні він був саме там. Дорога крізь ліс здавалася нескінченною. Колеса ковзали по мокрому листі, двірники з рипінням згрібали воду зі скла, а в моїй голові пульсувала лише одна думка: «Тільки встигнути. Тільки б він був там. Тільки б він живий...»

Нарешті серед високих, темних сосон виринув знайомий силует будинку із темної цегли. Машина Каеля стояла під навісом із сухого гілля. Він був тут. Я вискочила з машини і побігла до масивних дерев'яних дверей. Мокре пальто важчало від дощу, дихання збивалося, а ноги підкошувалися від божевільного адреналіну. Я загримала кулаками по важкому дереву.

— Каелю! Відчини! Це я! Каелю, будь ласка! 

ґЯ щосили гатила кулаками в важкі двері. Всліпу б'ючи по шорсткому дереву, я не помітила, як з однієї з дощок стирчав іржавий, гострий цвяшок. Замахнувшись вчергове, я з усієї сили нарвалася на нього долонею. Залізо глибоко розірвало шкіру біля основи великого пальця, і з рваної рани миттєво бризнула гаряча кров, залишаючи темні розмазані плями на дверях. 

— Каелю, благаю тебе… Відкрий…

За дверима пролунав важкий, ледь чутний звук знімання засуву. Двері повільно, з тихим рипінням відчинилися всередину. У темряві передпокою стояв він.

Каель був без піджака, лише у своїй чорній сорочці з закочаними до ліктів рукавами. В одній руці він тримав важкий пістолет, опущений дулом до підлоги, а його світлі очі дивилися на мене з сумішшю дикого здивування, небезпечної люті. Його чорне волосся було злегка скуйовджене, а на гострих вилицях грали жорсткі жовна.

— Ти з глузду з'їхала, Евілін? Що ти тут робиш?

Я не відповіла. Замість цього я просто вчепилася долонями в його тверді груди й з усієї сили заштовхала його всередину будинку. Каель відступив на кілька кроків, навіть не опираючись, а я важко зачинила за собою масивні двері й повернула засув. У будинку панував напівморок і прохолода, просякнута ароматом соснових голок.

Каель лише мовчки примружився, спостерігаючи за моїм важким, рваним диханням, а потім розвернувся й поволі попрямував глибше в дім.

Я, не роздумуючи, покрокувала за ним.