163 Розділ

Серце калатало в ребра як оскаженіле, а горло пекло, ніби я дійсно кричала всю ніч у порожнечу. Щоки були стягнуті й холодні — сльози застигли на них солоними, закрижанілими доріжками. Я замерла, витріщившись у стелю спальні, через яку поволі пробивалося бліде, сіре ранішнє світло.

«Я так з розуму зійду...» — промайнула в голові божевільна, перелякана думка.

Це було надто реалістично. Я все ще відчувала на своїх пальцях липку, гарячу кров, у вухах лунав його останній, згасаючий шепіт, а легені досі пам'ятали гіркий запах сандалу й тютюну. Це був просто сон. Я повільно повернула голову. Ноа поруч не було — його бік ліжка вже вистиг. З боку кухні доносився тихий, ледь чутний шелест.

Тремтячими пальцями я намацала на тумбочці телефон. Світло екрана боляче вдарило по очах. На годиннику була сьома ранку. 14 жовтня.  Я відкрила месенджер і знайшла контакт містера Саллівана. Набравши коротке повідомлення, я попросила вихідний, збрехавши, що раптово й сильно захворіла і не зможу сьогодні вийти в офіс. Відправивши текст, я відклала телефон і на секунду заплющила очі, збираючи залишки волі в кулак. Вставши з ліжка, я змила застиглі сльози холодною водою, вдягнула домашній халат і вийшла на кухню.

М'яке осіннє світло лилося крізь панорамне вікно. На кухні панував затишок, який зараз здавався мені абсолютно чужим і несправжнім. Я підійшла до плити й почала готувати сніданок — дістала пательню, розбила яйця, поставила чайник. Мої рухи були механічними, автоматичними, поки розум гарячково шукав спосіб, як тримати Ноа поруч увесь цей день і не дати йому зробити крок.

Тихий шелест домашніх капців по паркету видав його кроки за секунду до того, як його руки м'яко торкнулися моєї талії. Ноа підійшов ззаду і загорнув мене в обійми. Він уткнувся носом у моє плече, глибоко вдихаючи. Його тіло було теплим, розслабленим і пахло ранковою свіжістю й милом.

— Доброго ранку, мила... — прошепотів він.

— Доброго ранку... 

Я застигла з дерев'яною лопаткою в руці, стежачи за тим, як на пательні шкварчить яєчня. Кожен його рух, кожне полегшене зітхання за моєю спиною катували мене. Усі мої почуття були оголені після нічного жахіття.

— Як ти почуваєшся? — Ноа поцілував мене в плече, не розтискаючи обіймів. — Ти так солодко спала, що я не наважився тебе будити. Але бачу, ти вже на ногах.

— Вже краще, — брехня давалася мені з дивовижною легкістю. — Я... я написала Саллівану. Взяла вихідний.

Ноа на секунду завмер. Потім його обійми стали ще міцнішими, а на моєму плечі пролунав його тихий, справді щасливий сміх.

— Ти не жартуєш? — він розвернув мене до себе за плечі й подивився прямо в очі. У його погляді сяяло стільки щирого захоплення, що мені на мить стало моторошно. — Еві, це диво. Ти справді відклала роботу заради нас?

— Так, — я змусила себе посміхнутися й підняла долоню, торкнувшись його щоки. — Я ж обіцяла вчора. Тільки ти і я. Весь день. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — він схопив мою руку й палко поцілував долоню. — Сьогодні я весь твій. 

Він повільно обійняв мене за шию й нахилився для поцілунку. Я заплющила очі й відповіла йому, змушуючи себе віддати цьому дотику всі сили, що в мене залишалися. Це була гра, найнебезпечніша вистава в моєму житті, де ставка була вищою за все.

Якщо Ноа тут, якщо він тримає мене в обіймах і нікуди не йде, значить... операцію скасовано? Чи вона відбудеться без нього? Чи це і є той єдиний спосіб врятувати Каеля — прив'язати Ноа до себе?

— Яка ж ти в мене чудова. Сідай за стіл, я сам усе розкладу. Сьогодні я доглядаю за тобою.

Я опустилася на стілець, спираючись ліктями про холодну стільницю, й заворожено дивилася, як чоловік, якого я вважала своїм порятунком, наливає мені каву.

Після сніданку ранок тягнувся важко й виснажливо. Ноа був незвично піднесеним — він постійно посміхався, намагався обіймати мене та говорив про наші спільні плани. Але спокійно посидіти вдома, як я сподівалася, не вдалося.

— Ходімо розвіємося, мила, — раптово запропонував він. — З'їздимо у торговий центр, купимо тобі щось гарне. Тобі потрібно змінити обстановку.

— Ноа, може, краще залишимося? Я ж хотіла провести день спокійно, тільки вдома...

— Еві, я наполягаю, — м'яко, але непорушно промовив він, беручи мене за руки. — Ми просто пройдемося, вип'ємо кави й повернемося. Тобі це піде на користь.