162 Розділ

Пістолет. Він націлений прямо в груди Каеля.

— Ні... Ні! Я не хочу! — ридаю я, намагаючись розтиснути пальці, розвернути дуло, кинути зброю на землю, але тіло мені не належить. 

Каель зупиняється за крок від мене. Дуло зброї майже впирається в його білу сорочку.

— Тебе вб'ють... — знесилено шепочу я, і гарячі сльози застигають на щоках.

— Ти. Мене. Вб'єш, — тихо, оксамитово відповідає він. Його вуста торкається сумна, ледь помітна посмішка. У його очах немає ні страху, ні докору — лише абсолютна примиреність із долею.

Мій палець проти моєї волі плавно й невідворотно тисне на курок. Гучний, глухий постріл розриває туман. Час зупиняється. На сліпучо-білій тканині його сорочки, прямо проти серця, повільно розпливається маленька, темна пляма. Вона росте на очах, забарвлюючи білизну в криваво-червоний, важкий багрянець.

— Я не хотіла... Каелю, пробач! Я не хотіла! Боже, пробач мені!

Пістолет випадає з моїх пальців, і очіпленість миттєво зникає.

Ноги Каеля підкошуються. Він важко, мов зрубане дерево, падає вперед, і я в останню секунду встигаю підхопити його, опускаючись разом із ним на холодну, вогку землю.

— Каелю! Ні-ні-ні, тримайся, прошу тебе! — я благаю, накриваючи долонями діру в його грудях.

Гаряча, густа кров миттєво просочується крізь мої пальці, обпікаючи шкіру. Вона заливає мої руки, затікає під нігті, бруднить мій одяг. Вся його сорочка перетворюється на криваве місиво. Я намагаюся затиснути рану, намагаюся зупинити цей жахливий потік, але червоне полум'я просто витікає з нього крізь мої тремтячі долоні.

— Дихай! Будь ласка, Каелю, дихай! — ридаю я так сильно, що з грудей вириваються лише потворно-болісні, рвані звуки. Сльози засліплюють мене, крапають прямо на його бліде, швидко холодіюче обличчя, змішуючись із кров'ю на його губах.

Я притягую його важку голову до себе на коліна, цілую його лоб, його щоки, його закривавлені вуста. Він дихає важко, з глухим, страшним хрипом. Його довгі вій здригаються, і він на останньому подиху розплющує очі.

Світло в його зіницях поволі згасає, мов свічка на вітрі.

Його тремтяча, закривавлена долоня з останніх сил піднімається й торкається моєї щоки. Він залишає на моїй шкірі червоний слід і слабко, з останньою ніжністю погладжує мої сльози.

— Еві... — його голос — це лише тихий, зникаючий шепіт. — Не плач... Це завжди мала бути... ти.

Його рука безсило зривається з моєї щоки й важко падає на брудну землю.

Груди Каеля роблять останній, короткий, рваний вдих... і більше не піднімаються.

Очі застигають, перетворюючись на два прозорих, крижаних скла, у яких більше немає життя.

— Ні! Ні, Каель! — я кричу так, ніби з мого тіла живцем виривають серце.

Я припадаю чолом до його закривавлених грудей, обіймаю його холодіюче тіло, впиваюся пальцями в його плечі, намагаючись вдихнути в нього власне життя. Я цілую його мертві губи, смакуючи залізо й гіркоту сліз. Навколо немає нічого — лише я, його мертве тіло на моїх руках і кров, яка повільно холоне на моїх пальцях, тавруючи мене на все життя.

Каель під моїми долонями починає втрачати вагомість.

Його тіло — таке міцне, таке реальне ще секунду тому — раптом стає крихким і невагомим, мов зібраний із попелу силует. Тканина сорочки під моїми пальцями починає розсипатися на дрібні, сяючі порошинки. Кривава пляма на його серці згасає, перетворюючись на сірий дим.

— Ні... Ні! Ні-ні-ні! — кричу я, перелякано вхопившись за його плечі.

Але мої пальці просто проходять крізь нього, стиснувши порожнє, холодне повітря.

Він випаровується прямо в моїх руках. Повільно, невідворотно, мов ранковий туман під першим променем сонця. Спочатку зникає його важке дихання, потім розчиняються крижані пальці, які ще мить тому залишали криваві сліди на моїй щоці. Його обличчя, його очі, його світлі, застиглі очі, чорне волосся — усе це тане, перетворюючись на легкий попіл, який відлітає в темряву.

Я кидаюся вперед, намагаючись згребти цей попіл долонями, намагаючись утримати бодай частку його сутності, бодай одну тінь. Я загрібаю руками холодний туман, притискаю порожнечу до своїх грудей, благаючи зупинити це божевілля, але пальці змикаються лише на мокрому, мертвому повітрі.

— Каелю! Повернися! — я б'юся лобом об холодну землю, ридаючи від невимовного, розриваючого болю, який випікає нутрощі.

На моїх долонях залишаються лише сліди його крові й тонкий, зникаючий запах сандалу. Він розчиняється повністю. Зникає в темряві, залишивши мене насамоті з моєю провиною, з пістолетом і з цим проклятим, нестерпним усвідомленням: його більше немає.

Я залишаюся лежати на землі, згорнувшись калачиком у порожнечі, і ридаю доти, поки сльози не закінчуються, а замість голосу не залишається лише глухий, знесилений стогін.

Я прокинулася від власного важкого, рваного вдиху.