161 Розділ

Ноа повільно опустив руку. Його обличчя пом'якшало, а в очах спалахнула радість.

Він повірив. Він подумав, що я обираю його, що я готова відпустити роботу й бути поруч. Він не знав, що цей вихідний потрібен був мені лише для одного — щоб тримати його біля себе. Не випустити з квартири. Врятувати Каеля. Що якщо це Ноа планує вбити Каеля? Якщо він залишив ту папку. 

— Серйозно? Ти справді хочеш провести весь день зі мною?

— Так, Ноа... Тільки ти і я. Весь день. Залишимося вдома... або поїдемо за місто. 

Ноа нахилився й ніжно поцілував мене в чоло, затримуючи свої губи на моїй шкірі на кілька довгих секунд.

— Це найкраще, що я міг почути, Еві. Я скасую всі свої зустрічі на завтра. Весь день належить тільки тобі.

Ноа повільно нахилився нижче, шукаючи мої губи. Його поцілунок був м'яким, теплим, правильним — таким, яким і мав бути поцілунок чоловіка, який щиро кохає та прагне захистити. Але як тільки його вуста торкнулися моїх, свідомість зрадницьки здригнулася й згасла.

Заплющені очі накрила темрява, і в цій темряві реальність розпалася на порох. Тінь Ноа розчинилася, і замість нього наді мною постав зовсім інший силует. Масивний, важкий, небезпечний.

Каель.

Він нависав наді мною, перекриваючи собою все світло. Від нього пахло дощем. Його гарячі, шорсткі долоні владно впивалися в мої щоки, заплутуючись у волоссі, не залишаючи мені жодного шансу на втечу, жодного ковтка повітря.

Я мимоволі здригнулася всім тілом, з моїх грудей вирвався важкий, рваний вдих, і я резко розплющила очі. Мрієво-примарний Каель зник. Тут все ще був Ноа. Його пальці ніжно погладжували моє плече, а в очах була лише безмежна, щира турбота й нерозуміння від мого раптового трепету.

— Еві? Ти в порядку? 

— Так... — вичавила я з себе, намагаючись приховати божевільне калатання серця й відчуваючи, як мої губи все ще палають від фантомного, запеклого поцілунку людини.

Я м’яко, але рішуче вперлась долонями в груди Ноа й відсунела його від себе.

— Я зараз повернуся, вмиюся перед сном.

У ванній кімнаті панувала глуха, кахельна тиша. Я ввімкнула воду, взяла зубну щітку й замерла перед дзеркалом. Звідти на мене дивилася бліда дівчина з палаючими, сповненими розпачу очима.

«Він не помре», — як заклинання, прошепотіла я власному відображенню. — «Каель не такий. Він не той, кого можна легко заманити в пастку. Він не дасть себе в образу. Він нікому й ніколи не дозволить змусити себе страждати».

Ця думка дала крихку, ілюзорну надію. Я вимкнула світло й повернулася до спальні. Ноа вже лежав у ліжку, згорнувшись під ковдрою й повернувшись до мене спиною. У його позі відчувалася образа. Я тихо лягла поруч, затягнула ковдру до підборіддя й заплющила очі.

Сон накрив мене миттєво, мов важка, задушлива таль.

Навколо — лише густий, холодний туман і нескінченна, абсолютна порожнеча. Повітря просякнуте знайомим, терпким ароматом сандалу, тютюну й дощу.

У цій сірій імлі вимальовується високий силует.

Каель.

Він стоїть за кілька метрів від мене в сліпучо-білій сорочці, яка здається єдиною світлою плямою в цьому мокрому мороці. Його обличчя спокійне, а світлі очі дивляться на мене з нестерпною, глибокою ніжністю.

— Каелю! — мій крик розриває тишу, але голос звучить глухо, ніби під водою. — Тікай! Чуєш мене?! Тікай негайно! Це пастка! Тебе вб'ють! 

Я махаю руками, намагаюся підбігти до нього, але ноги ніби вросли в бетон. Я знову й знову кричу, вирапаючи горло, але він не чує. Чи робить вигляд, що не чує.

Каель повільно робить крок до мене.

— Зупинись! Будь ласка, Каелю, не йди сюди! — я б’юся в невидимі стіни, сльози засліплюють зір.

Але він не зупиняється. Його кроки розмірені, важкі, фатальні. Він іде прямо на мене, не відриваючи свого пронизливого, сяючого погляду. Раптом я відчуваю важкість у правій руці. Повільно, мов у страшному сні, моє передпліччя піднімається само собою. Рука стискає холодний, важкий, матовий метал.