160 Розділ

У тіні під дахом старої арки стояв силует. Каель. Він не йшов. Він стояв у темряві, засунувши руки в кишені пальта, і дивився, як я сідаю в машину. Чорне волосся злегка тріпав холодний вітер.

Я заплющила очі й опустила голову.

Двигун тихо замурчав. Машина плавно рушила з місця. У салоні грала тиха, спокійна мелодія, а Ноа впевнено крутив кермо однією рукою, а іншою знову знайшов мої пальці й стиснув їх.

— Знаєш, Еві. Я так кохаю тебе. Я не віддам тебе нікому. Я вб’ю кожного, хто до тебе посміє наблизитися.

Я мовчки дивилася на свої руки. На безіменному пальці сяяв його діамант. 

— Про що ти кажеш? Не кажи таких речей.

Ноа лише легенько усміхнувся, не відриваючи погляду від темної, залитої дощем траси. Його профіль здавався спокійним, майже безтурботним, але від цих слів по моїй шкірі пробіг мороз. У цій м'якій, закоханій інтонації ховалася якась лякаюча, сталева фінальність.

— Я просто чесний із тобою, мила, — повільно мовив він, міцніше стискаючи мої холодні пальці. — У цьому житті надто багато хаосу й небезпеки. Але ти — єдине, що робить мій світ правильним. І я не дозволю нікому забрати тебе в мене.

Я мовчала, відчуваючи, як важкий, невидимий зашморг затягується на моїй шиї. Свідомість знала. Свідомість кричала про те, що ця петля затягнеться.

Коли машина зупинилася біля нашого будинку, Ноа як завжди галантно вийшов, відчинив мені дверцята й підняв над моєю головою парасолю, захищаючи від дрібної краплистої сітки, що сіялася з неба. У під'їзді він мовчки обійняв мене за плечі, і ми піднялися на наш поверх.

Ноа дбайливо зняв з мене пальто, повісив його на вішалку й м'яко торкнувся моєї щоки: 

— Іди під ковдру, Еві. Я зараз принесу чай, як і обіцяв. Тобі треба відпочити.

Я слухняно кивнула й попрямувала до спальні. У кімнаті панував спокій. Я підійшла до приліжкової тумбочки, щоб покласти телефон, і раптом застигла.

На гладкій, полірованій поверхні деревини лежав самотній, ідеальний кленовий листок. Різьблений, багряно-золотий, трохи вологий від нічної свіжості. Моє серце важко вдарило в ребра, а потім, здавалося, просто зупинилося.

«Я поклав тобі на тумбочку кленовий листок... Пам’ятаєш, я казав, що якщо зловити його — бажання обов'язково здійсниться...»

Марення в ангарі. Голос за спиною. Це було не просто марення. Каель був у моїй кімнаті. Він прослизнув сюди, поки нас не було. Я повільно, з остеріганням простягнула тремтячу руку й торкнулася пальцями тендітного листка. Він був реальним. У коридорі пролунали м'які, розмірені кроки Ноа, який ніс чашку з гарячим чаєм. 

— Це ти поклав мені? — запитала я.

— Що? — перепитав він, підходячи ближче й ставлячи чай на тумбочку.

— Листок...

Ноа опустив погляд, і його брови легенько зсунулися. На мить у його очах промайнуло роздратування, яке він одразу ж приховав за звичною турботливою посмішкою.

— Ні, люба. Мабуть, вітром надуло з відчиненого вікна, поки нас не було. Що це сміття взагалі тут робить? Давай я викину.

Його пальці вже майже торкнулися сухого черешка, і всередині мене все стиснулося від паніки. 

— Ні, ні! Не забирай!

Ноа застиг. Його рука зависла в повітрі, а погляд став пильним, вивчаючим. Я зрозуміла, що зреагувала надто емоційно, і швидко вигадала виправдання, дивлячись йому прямо в очі з фальшивою ніжністю й надією:

— Він дуже гарний, я його покладу в свій щоденник. Не треба викидати... А ще я тут подумала... Давай завтра я візьму вихідний, і ми проведемо весь день разом?