158 Розділ

— Пробач, що забарився, мила, — м'яко мовив він, опускаючись на своє крісло й бережно беручи мене за руку. — Ну що, ми обрали страву?

Я різко перевела погляд на Ноа. Його обличчя сяяло добротою, а пальці ніжно стискали мої. 

— Ось це... давай цей салат, — я тикнула пальцем першу-ліпшу позицію в меню, аби тільки зупинити стукіт у скронях.

Ноа жестом підкликав офіціанта. Невдовзі перед нами з’явилися вишукані тарілки з салатом, але їжа здавалася мені абсолютно прісною, позбавленою будь-якого смаку. Я автоматично стискала виделку, змушуючи себе ковтати шматочок за шматочком.

Ноа відпив трохи вина, відкинувся на спинку крісла й, поклавши лікті на стіл, тепло подивився мені в очі. 

— Еві, знаєш, про що я думав увесь день? — лагідно почав він, накриваючи мою вільну долоню своєю теплою долонею. — Нам варто нарешті перейти від абстрактних мрій до конкретних планів. Давай обговоримо весілля. Скільки гостей ти хочеш? Як ти уявляєш собі цей день?

Серце знову зробило божевільний стрибок. Я змусила себе посміхнутися, але периферійним зором виразно відчувала, як із напівтемряви за колоною в моє обличчя впивається крижаний, обпікаючий погляд.

Я повільно підняла очі. За сусіднім столиком Каель поволі прокручував у пальцях масивну склянку з віскі. Кубики льоду з тихим, кришталевим дзвоном вдарялися об скло. Він грав зі мною в цю мовчазну, жорстоку гру.

— Я... я не думаю, що хочу великого свята, Ноа, — тихо мовила я, змушуючи свій голос звучати спокійно й ніжно. — Можливо, тільки найближчі люди? Людей двадцять, не більше.

— Двадцять? — здивовано, але з доброю усмішкою перепитав Ноа, розрізаючи запечену філешку на своїй тарілці. — Люба, у мене лише колег та давніх друзів збереться щонайменше тридцять. А як же твої знайомі з видавництва? Це ж свято, яке буває один раз у житті. Я хочу, щоб про нього знали всі. Хочу показати всьому світу, яка в мене неймовірна дружина. Запроси всіх своїх подруг…

— Ноа, у мене немає друзів.

Він замерз із виделкою в руці, так і не донісши шматочок до рота.

— Як це... немає? — його голос пролунав невпевнено, а посмішка миттєво згасла.

В повітрі повисла важка, незручна тиша. Ноа злегка поперхнувся повітрям, йому явно стало ніяково від власних слів. Він на мить зам'явся, перекладаючи прибори з руки в руку, не знаючи, куди подіти очі, шукаючи відповідну фразу, щоб згладити цю раптову некліматичність.

— Ну... а як же дівчата з видавництва? — пробурмотів він, підбираючи слова.

Я зробила вигляд, що замислилася, й крадькома ковзнула поглядом убік Каеля.

Він зробив повільний, глибокий ковток віскі, не розриваючи нашого зорового контакту. На його вустах з'явилася тонка, ледь помітна, отруйна посмішка. Вона катувала мене. У цьому погляді було все: зневага до моєї брехні, біль розлуки й передчуття завтрашнього фіналу. 

— Занадто багато людей — це шумно, Ноа, — я повернула погляд до нареченого й змусила себе проковтнути ще один листочок салату. — Я уявляю це інакше. Невелика альтанка на скелястому березі біля моря. Вечірній туман і шум хвиль. Жодних пишних бенкетів, жодних спалахів фотокамер. 

— Берег моря? — Ноа замріяно усміхнувся, його пальці знову ніжними коловими рухами погладили мою шкіру біля каблучки з діамантом. — Це звучить неймовірно романтично, Еві. Арка з білих троянд, білий пісок... Ми можемо орендувати приватну віллу десь на узбережжі. А як щодо музики? Струнний квартет чи живий джаз?

Він мене взагалі не чує, я кажу про спокійне і тихе вінчання, а він планує щось грандіозне. 

— Мабуть, живий джаз... — прошепотіла я.

Я знову кинула швидкий погляд у напівтемряву.