156 Розділ

Я не написала жодного слова.

Години спливали, мов пісок крізь пальці. Колеги навколо щось обговорювали, дзвеніли телефони, шуміли принтери, але для мене весь світ перетворився на білу тишу цього пустого монітора. Всередині палала лише одна думка — папка з досьє, що лежала на задньому сидінні моєї машини, і завтрашня дата: 14.10.2025.

За вікном швидко стемніло. Осінній вечір накрив місто важкою, вологою синявою.

— Еві, ти збираєшся додому? — Енн підійшла до мого столу, вже вдягнена в пальто, й зазирнула мені в обличчя. — Ти увесь день просиділа над цим листом. Побережи себе.

— Так... Скоро піду. 

— До завтра! Тримайся, — вона тепло посміхнулася, попрощалася й попрямувала до ліфта.

Поодинці офіс почав порожніти. Оповіщення згасали, великі стельові світильники один за одним гасли, занурюючи величезний зал у напівтемряву. Незабаром на всьому поверсі залишилася палати лише одна моя настільна лампа, кидаючи м'яке, жовте коло світла на порожній монітор і мої зчеплені в замок пальці.

Я згадала, як Каель приходив до мене. Як він з'являвся з нічної темряви — безшумно, мов тінь. Згадала, як він стояв навпроти і дивився на мене. Тишу порожнього офісу різко розрізав гучний, раптовий дзвінок мого телефону.

Я здригнулася, виринаючи з омороку думок, і повільно підняла слухавку.

— Алло?..

— Еві, люба, це я, — у слухавці пролунав м'який, бадьорий голос Ноа. — Ти ще на роботі? Я чекаю на тебе внизу. Забронював нам столик у ресторані, вирішив, що після такого важкого дня тобі потрібно відпочити. Звільняйся, чекаю.

— Добре, Ноа... Дай мені п'ять хвилин. Я вже спускаюся.

Я поклала слухавку. Руки тремтіли так, що довелося спертися ними на стіл.

Чоловік, який щойно таким дбайливим, закоханим тоном кликав мене на вечерю, сьогодні зронив у покинутому ангарі досьє з датою смерті Каеля. Чоловік, із яким я збиралася побудувати сім'ю, був причетний до тіньового світу?

Темрява остаточно поглинула офіс. Я схопила своє пальто, сумку й попрямувала до ліфта. Спускаючись на перший поверх, я дивилася у дзеркальні дверцята кабіни. Мені не можна було видати себе. Папка лежала в моїй машині, і Ноа не повинен був знати, що я її знайшла. Я мала зіграти роль втомленої, нічого не підозрюючої нареченої.

Коли я вийшла зі скляних дверей розкішного холу Silver Line Press, Ноа вже чекав на мене. Він стояв біля свого елегантного чорного седана, одягнений у стильне вовняне пальто кольору кемел. У світлі вуличних ліхтарів його світле волосся здавалося золотавим, а на обличчі сяяла безтурботна, ідеальна усмішка. Побачивши мене, його очі потеплішали. Він зробив крок назустріч і, звично обійнявши мене за талію, м'яко поцілував у скроню. Від нього пахло дорогим парфумом із нотками бергамоту й чистотою. Ніякого запаху вогкості, іржі чи страху.

— Ти виглядаєш виснаженою, мила. Салліван знову заганяв тебе своїми дедлайнами?

— Так... — я змусила себе посміхнутися у відповідь, сідаючи в салон. — День був просто божевільним. Дякую, що заїхав.

— Для тебе все що завгодно.

Поки ми їхали нічним містом, я мовчала, вдаючи, що просто дивлюся на вогні вітрин. Насправді ж я краєм ока вивчала кожен його рух. Те, як він впевнено тримав кермо, як спокійно перемикав передачі. Його профіль був ідеальним. Але тепер, дивлячись на нього, я бачила той переляканий силует в ангарі, освітлений спалахом моєї камери.

Ресторан виявився розкішним — приглушене світло кришталевих люстр, тихий джаз, білосніжні скатертини й важкі оксамитові штори. Ноа галантно допоміг мені зняти пальто й відсунув стілець.

Коли офіціант розлив по наших келихах червоне вино й непомітно зник, Ноа простягнув руку через стіл і накрив мої холодні пальці своєю теплою долонею. Його великий палець ніжно погладив мою шкіру біля каблучки.

— Отже, розкажи мені. Що сьогодні сталося? Ти дзвонила така схвильована. Що це за історія зі злочинцем і чоловіком, який нібито був схожий на мене?

Моє серце пропустило удар. Він сам вивів розмову на це. Випробовував мене? Перевіряв, скільки я бачила?