155 Розділ

Я повільно відступила від вікна, жадібно вдихнувши прохолодне повітря, яке трохи прояснило туман у голові. Я повернулася назад до кімнати. Пальці знову ввімкнули ліхтарик на телефоні, і його яскравий, білий промінь розрізав тіні, впавши прямо на металевий стіл. Я підійшла й рішуче, без жодних вагань забрала товсту папку. Мокрому паперу прийшов час покинути це холодне місце.

Іншою рукою я зайшла в список контактів.

Мої пальці гарячково тремтіли. Я прогорнула список повністю вниз, до останньої літери, потім різко повернула вгору. І зробила так ще раз. І ще. Тричі мої очі сліпо стежили за іменами, які миготіли на екрані, поки серце калатало в ребра як оскаженіле. Це була чистої води паніка, дика безпорадність, намагання відтягнути те, що я збиралася зробити.

Нарешті я зупинилася на самому початку списку. На першому-єдиному контакті, який починався на літеру «А».

«Ангел-охоронець»

Цей номер висів у моїй записній книжці цілий рік. Я не видаляла його, не перейменовувала, не торкалася його, удаючи, що цього імені просто не існує.

Я не розуміла, що роблю. Розум кричав, що це божевілля, що я кличкаю лихо, що я сама штовхаю себе назад у прірву. Але пальці зробили це раніше, ніж я встигла зупинити себе. Я натиснула на виклик і приклала телефон до вуха. У слухавці запанувала тиша, яку за мить прорізав перший, довгий, важкий гудок.

Нічого. Лише холодна електронна тиша. Серце стиснулося від розпачу. Я уявила його телефон десь на масивному дубовому столі в Оніксі. Зайнятий. Не чує. Чи просто не хоче відповідати на номер дівчини, яку він викинув?

Дзвінок обірвався м'яким клацанням та монотонними короткими гудками.

— Ні... Ні, Каелю, підніми слухавку.

Я знову натиснула на той самий контакт. Другий виклик. Пальці стиснули корпус телефону так міцно, що побіліли суглоби. Я заплющила очі, вслухаючись у кожен шелест у слухавці.

Кожен новий звук катував мене, розриваючи залишки спокою. Я стояла посеред закинутого ангара з компроматом під пахвою, готова кричати від власного безсилля, аби тільки на тому кінці дроту пролунав його низький голос.

Гудки в слухавці обірвалися холодним автовідповідачем. Він так і не взяв.

Я з силою опустила руку з телефоном, важко видихнула й, не озираючись, швидким кроком вийшла з покинутої будівлі. Дощ надворі майже вщух, поступаючись місцем прохолодному, сірому ранку.

Тремтячими пальцями я відкрила список контактів і натиснула на ім'я Ноа. Він відповів майже миттєво, після першого ж гудка. Його голос у слухавці лунав м'яко:

— Так?

— Ти де? 

— Вдома, люба. А ти де?

— Я щойно була на місці... Мені дали наводку, що там буде злочинець, — мовила я.

— Боже... Еві, ти в порядку?! Навіщо ти туди поїхала сама?!

— Так... я в порядку, — я зробила паузу, спираючись рукою на дверцята своєї машини. — Але я бачила там чоловіка... дуже схожого на тебе.

У слухавці на секунду запанувала абсолютна, дзвінка тиша. Потім Ноа коротко й здивовано засміявся:

— Про що ти? Люба, який чоловік? Я з самого ранку вдома. 

— Поговоримо ввечері...

— Коли ти будеш? 

— Не знаю, — сухо відрізала я й першою скинула дзвінок.

Я кинула папку з компроматом на заднє сидіння своєї машини, накрила її старим плащем, сіла за кермо й витиснула газ. Машина ревела, вискакуючи на мокрий асфальт. Думки плуталися, але мета була одна — Silver Line Press.

За пів години я вже піднімалася панорамним ліфтом на верхній поверх. Двері кабінету містера Саллівана були відчинені. Він сидів за столом з чашкою чорної кави й, побачивши мене на порозі, миттєво відклав папери.

— Уінтер? Щось знайшла? Є хоч якісь зачіпки з ангара?

Я випростала спину й подивилася йому прямо в очі, не кліпаючи:

— Ні, там нічого не було. Це був неправильний доклад. Скоріш за все, нас просто хочуть збити зі шляху й виграти час.

Салліван важко зітхнув, відкинувся на спинку крісла й потер скроні:

— Так і є... Очільник Оніксу заплутує сліди. Вони зливають нам фальшиві локації. Шукай далі, Евілін, — суворо мовив Салліван, випростовуючись за столом. — Шукай будь-що на цього Ангела, що б там не було. Будь-який зачіп, будь-яка чутка, будь-який слід з його минулого. Мені потрібен матеріал. Іди.

— Зрозуміла, містере Салліван, — тихо відповіла я й вийшла з кабінету.

Я повернулася до свого робочого столу, опустилася в крісло й відкрила новий файл на моніторі. Білосніжний, порожній документ засліплював очі. Курсор ритмічно, байдуже пульсував у лівому кутку.