154 Розділ

Там були знімки. Сотні фотографій. Фото моєї мами — блідий, архівний знімок із закресленим обличчям. Фото Лів із позначками місця її перебування. Фотографії мене. Моє повсякденне життя, знімки з вікна квартири, знімки біля роботи...

І в самому центрі — фотографія. Ніч. Дощ. Каель тримає моє обличчя в долонях, і ми цілуємося.

— Ні... — вичавила я. — Ні, ні, ні!

Я з дикою, сліпою люттю вхопилася за край цієї фотографії й з силою відірвала її від аркуша. 

— Я не маю бути тут із ним... Ні! Я не частина його кривавого світу! 

Я стиснула клапоть із нашим поцілунком у кулаці, зминаючи його. 

Я тремтячими пальцями сунула руку в кишеню, дістала телефон і миттєво ввімкнула камеру. Екран сліпив яскравим світлом у напівтемряві ангара. Руки не слухалися, але я змусила себе зафіксувати кожен аркуш — сторінку за сторінкою, фотографію за фотографією, дату за датою. Рефлекси журналіста спрацювали раніше, ніж розум встиг осягнути весь жах того, що відбувалося.

Я вийшла на головний екран. Ліхтарик в телефоні погас.

І в цю мить щось у моїх грудах боляче, напевно, з тріском розірвалося. Серце здригнулося, наче в нього встромили іржаву голку, і почало битися в божевільному, рваному ритмі.

Мене обняла дика, паралізуюча тривога. Спину поколювало від крижаного холоду — відчуття було настільки виразним, ніби з темних кутків за мною спостерігали сотні очей. Я різко обернулася.

Нікого. Лише порожній, мертвий ангар.

Але темрява навколо раптом почала сгущатися, вона фізично тиснула на плечі, вдавлювала в бетонну підлогу. Легені стиснулися в лещата, повітря стало щільним, вологим, задушливим — я робила вдих за вдихом, але не могла вхопити ані краплі кисню. Груди пекли вогнем. Мене накрила дика, безжальна паніка. Це страх перед небезпекою — це був пекучий, розриваючий жах від однієї-єдиної думки: Він помре. Його вб'ють завтра.

Звідки в мені цей страх?! Чому моє серце так розривається від болю за чоловіка, який катував мене, який залишив мене, який став монстром?! Чому думка про те, що я можу втратити його назавжди, лякає мене більше, ніж власна смерть?! Я не мала цього відчувати. Я повинна була ненавидіти його. Але всередині палав дикий, неусвідомлений розпач.

Темрява навколо ожила. У тінях залізобетонних конструкцій мені ввижалася купа потворних монстрів, викривлені рти, які гидко, отруйно сміялися, десятки червоних очей, що впивалися в мене. У вухах лунав лункий, холодний, знущальний сміх, який розривав голову зсередини.

І раптом усе затихло.

Сміх зник. Звуки крапель згасли. За моєю спиною, зовсім близько, пролунав оксамитовий, низький і настільки знайомий голос, від якого зупинився час:

— А тепер послухай, прошу. Я поклав тобі на тумбочку кленовий листок... Я зловив його сьогодні зранку на галявині. Пам’ятаєш, я казав, що якщо зловити його — бажання обов'язково здійсниться. Я просто... я був безмежно щасливий бути хоча б маленькою частиною твого життя. Ти — найкраще, що траплялося зі мною за всі роки темряви. Дякую тобі за це.

Я затамувала подих. Тіло вкрилося гарячим трепетом. Я повільно, боячись сполохати цю мить, розвернулася. Там, у тіні біля масивного колонного стовпа, стояв Каель. Його світлі очі дивилися на мене з такою невимовною ніжністю й сумом, якого я не бачила цілий рік. Вуста торкалася слабка, ледь помітна посмішка.

— Каель... — вичавила я й зробила крок йому назустріч, простягаючи тремтячу руку.

Але як тільки мої пальці торкнулися повітря, його силует розмився. Каель розчинився в темряві, мов дим, залишивши після себе лише порожнечу й тонкий, зникаючий аромат сандалу.

Він знову прощається? Він дійсно помре завтра?!

Ця думка, мов електричний розряд, прошила моє тіло. Я не могла залишатися в цій пастці з монстрами й тінями.

Зірвавшись із місця, я бігла, не чуючи власних кроків. Я вибігла з глухої, задушливої кімнати, вискочила в довгий коридор і з усієї сили підскочила до високого вікна наприкінці ангара.

Там, за склом, був день. Світло — холодне, але пронизливо-чисте — розрізало сірий туман. Безкрає, високе небо дихало свіжістю, а промені сонця розбивали темряву, яка щойно намагалася мене задушити. Я припала чолом до холодного скла, важко задихаючись.