152 Розділ

Мій пульс боляче вдарив у скроні. Я приховала головне — що ми були знайомі. Що цей «Ангел» знає про мене все. Я не скажу нікому, що знаю цього чоловіка. Я скоріше згорю від сорому й страху, ніж зізнаюся у своєму зв'язку з новим господарем Оніксу.

— Я не знаю, містере Салліван. Там була надзвичайно щільна система безпеки. Його люди працюють професійно.

— Фото теж нема?

— Нічого нема.

Салліван різко підхопився з крісла й зробив кілька швидких кроків до панорамного вікна. Його обличчя налилося гнівом, а кулаки стиснулися.

— Уінтер! — голосно й рішуче гримнув він, розвертаючись до мене. — Це непрофесіоналізм! Ти провалила завдання, на яке я покладав найбільші надії! Ми втратили перепустку, втратили контакт і опинилися на самому початку!

Я мовчки витримала його крик, зціпивши зуби й не опускаючи очей.

— Але я даю тобі ще один шанс. Нам дуже треба розкрити цю справу й випустити статтю раніше за будь-кого. Якщо це зробить наш конкурент, ми втратимо статус перших. Ти закриєш цей провал, Евілін. Знайди інший вихід на цього «Ангела». Докопайся до нього, зроби матеріал — або цей фейл стане останнім у твоїй кар'єрі в Silver Line Press.

— Я зрозуміла, містере Салліван. Я виправлю це.

Я спустилася панорамним ліфтом на свій поверх і важко опустилася в робоче крісло. Голова гула, а в роті гіркло від утоми й розпачу. Енн, миттєво повернулася до мене на кріслі. На її обличчі читалося щире хвилювання.

— Еві... як ти могла провалити? Ти ж завжди закриваєш такі справи з першої спроби. Салліван просто оскаженілий.

— Ангел дуже страшний... — вичавила я з себе, опускаючи погляд на свої тремтячі пальці. Спогад про сліпучо-світлі очі Каеля й залізне клацання засува за дверима знову змусили шкіру вкритися сипцем. — Це просто неможливо, Енн.

Сусідка співчутливо зітхнула, жаліючи мене й огорнувши теплим, дружнім поглядом. Вона присунула до мене склянку води й м'яко поплескала по плечу:

— Спокійно. Ти найкраща тут. Ти щось вигадаєш.

У цей момент хлопець мовчки поклав на мій стіл знайому темно-зелену папку — ту саму, яку вчора мені показував містер Салліван. Досьє на Ангела. Я знову розгорнула її й гарячково почала перечитувати кожен рядок, сподіваючись знайти бодай найменшу зачіпку, яку прогледіла минулого разу. Але дива не сталося.

Раптом до мого столу підбіг захеканий хлопчина з нашого відділу аналітики. Його очі горіли професійним азартом, а в руках він тримав свіжий роздрукований аркуш.

— Міс Уінтер! — швидко зашепотів він, нахиляючись до самого мого вуха. — Щойно прийшла оперативна справка від нашого джерела! Ангел буде на закритих переговорах. За містом, у покинутому ангарі біля старого порту. Це відбудеться просто зараз!

Серце зробило божевільний, важкий удар.

Більше не було часу на роздуми. Забувши про страх я миттєво схопилася з крісла, схопила тренч і кулею вибігла з будівлі. На вулиці все ще поливав холодний жовтневий дощ. Я швидко підбігла до машини, на ходу дістала ключі, застрибнула на водійське сидіння й з тиском вижала педаль газу, вилітаючи в мокрий потік міста. Мокра траса вислизала з-під коліс, а двірники размашисто, з глухим скрипом зганяли потоки зливи зі скла.

Я припаркувала авто за кількома іржавими контейнерами, згасила фари й, стискаючи у вологих долонях професійний фотоапарат, вислизнула на вулицю.

Я тут була. Я тут вже була. Якщо це знову пастка? Я м'яко, майже не дихаючи, ступала по вологому бетону, ховаючись за масивними дерев’яними ящиками.

У глибині приміщення пробивалося слабке світло ліхтаря. Там хтось був. Я бачила лише темний силует біля масивного металевого столу. Людина швидко порпалася в якихось паперах, знервовано перебираючи аркуші. Обличчя було сховане під глибоким каптуром куртки.

Серце калатало в горлі. Я підняла фотоапарат, прицілилася й налаштувала фокус. Палець тремтів на кнопці спуску. Аби отримати чітке фото в такій суцільній темряві, довелося ввімкнути спалах та потужне фокусувальне підсвічування.