151 Розділ

Але поки його теплі пальці дбайливо перебирали моє пасмо, перед моїми заплющеними очима спалахував зовсім інший спогад.

Жорстока, владна долоня Каеля, що зі злістю впивалася в мою спину. Його хрипке, пекуче: «Ти не кохаєш його, Еві». Його пронизливі льодяні очі й грубий дотик, від якого кров у венах перетворювалася на окріп.

Я мимоволі здригнулася.

— Тобі гаряче? Пробач, я відведену потік.

— Ні... ні, все добре, Ноа. Ти робиш усе ідеально.

«Ідеально», — пролунало в моїй голові гірким відлунням. Все у моєму теперішньому житті було ідеальним. Але чому ж тоді після турботливих рук мого майбутнього чоловіка мені так відчайдушно хотілося зникнути?

Ніч минула мов у тумані.

Ноа обережно вклав мене в ліжко, загорнув у теплу ковдру й міцно обняв зі спини, притиснувши до своїх теплих, надійних грудей. Його розмірене, спокійне дихання лоскотало моє плече весь вечір, а сильні руки тримали мене так, ніби захищали від усіх штормів світу. Поруч із ним можна було заснути без страху. Без нічних жахіть.

Але той сон був важким, позбавленим відпочинку.

Коли перші сірі промені жовтневого світанку пробилися крізь важкі штори, я вже не спала. Я лежала на боці, підклавши долоню під щоку, і мовчки дивилася на Ноа.

Він усе ще спав. Світло-русяве, майже золотаве волосся було хаотично розпатлане на білій подушці. На його обличчі панував абсолютний, дитячий спокій. Довгі вій відтіняли легкі тіні під очима — він довго не міг заснути, турбуючись про мене. У ньому не було жодної краплі фальші, жодного натяку на жорстокість чи темряву. Він був утіленням усього доброго, що залишалося в цьому світі.

Я повільно підняла ліву руку.

У тьмяному ранковому світлі на моєму безіменному пальці тихо виблискував акуратний діамант у білому золоті. Символ нашого майбутнього. Символ тишини, затишку й гармонії, яку я так довго будувала.

І в цю мить у моїй голові підло, мов отруйний укус, пролунав хрипкий, низький голос Каеля:

«Ти не кохаєш його, Еві...»

Пекуча хвиля болю прошила груди.

— Неправда... — беззвучно прошепотіли мої губи, а очі затягнуло гарячою плівкою сліз. 

Я гарячково перевела погляд назад на Ноа, ніби шукаючи в його обличчі порятунок від власних думок. Я... я намагаюся це робити. Я щиро намагаюся кохати його щодня, щохвилини. Я дбаю про нього, мені тепло поруч із ним, я ціную кожну секунду нашого спокійного життя. Я покохаю його з усією пристрастю, на яку тільки здатне моє серце. Обов’язково покохаю. Треба лише трохи часу. Треба лише остаточно випалити з пам'яті спогад про світлі, крижані очі.

Адже Ноа... Ноа — це саме той, хто мені потрібен.

Він той, хто не зламає мене. Хто не зробить із мене приманку. Хто не змусить ставати на коліна й не погрожуватиме тим, кого я люблю. Він — моє спасіння, моя фортеця й моє майбутнє.

Я обережно, намагаючись не розбудити Ноа, нахилилася й торкнулася сухими губами його теплої щоки. Я тихо підвелася з ліжка, намагаючись не створити жодного шелесту. Накинула свій улюблений затишний светр, якісні джинси й заплела волосся у тугий хвіст. Пройшовши на кухню, я автоматично приготувала сніданок — заварила свіжу каву для Ноа, нарізала тости й залишила на столі коротку записку: «Дякую за все. Поїхала на роботу раніше, потрібно закрити деякі хвости. Цілую».

За кілька хвилин я вже крокувала прохолодними, вкритими туманом вулицями. Осіннє повітря тверезило, але всередині все одно панував суцільний хаос. Невдовзі я вже стояла в просторому кабінеті містера Саллівана на верхньому поверсі Silver Line Press. За вікном поливав сірий жовтневий дощ, а в кабінеті панувала важка, напружена тиша. Керівник сидів за своїм масивним дубовим столом, здивовано й суворо вивчаючи моє бліде обличчя та виснажений вигляд. Містер Салліван повільно зняв окуляри й поклав їх на стіл. Його погляд став гострим, мов лезо.

— Звідки? — процідив він, випростовуючи спину. — Звідки він знав, Евілін? Ти досвідчений репортер, у тебе найкраще маскування в місті! Як людина, про яку ніхто нічого не знає, змогла за п'ять хвилин вирахувати спецтехніку?!