149 Розділ

Він мовчки розвернувся, випроставши свої широкі плечі і відчинив важкі дубові двері.

— Джеффе, — кинув він у коридор. — Охорону до дверей. Якщо вона зробить хоча б крок із цієї кімнати — зніми її нареченого з пробігу прямо сьогодні.

Двері загриміли, і засув знову клацнув, залишаючи мене сам на сам із моїм гнівом, брудними спогадами й глухою, безвихідною пасткою. Клацання засува за дверима лунало в моїх вухах, мов вирок. Я залишилася одна в кабінеті. Серце калатало об ребра з такою силою, що здавалося, ще мить — і воно просто розірветься на шматки.

Ці слова Каеля лунали в моїй голові хрипким, залізним відлунням. Я знала, що це не просто пусті погрози. Для нового Господаря Оніксу життя людини — це лише цифровий рядок у звіті, дрібний витратний матеріал.

— Ні... Ні, Ноа... Я не можу підставити його. Боже, тільки не Ноа.

Він не заслуговував на цей жах. Ноа був безневинним. Він був тим, хто повернув мене до життя, хто робив мені гарячий чай і мріяв про наше спільне майбутнє. Він був світлом, а я... я знову притягнула в його життя смертельну темряву. Якщо з голови Ноа впаде бодай волосина через моє розслідування, через мій гордий порив помститися Каелю, я ніколи в житті собі цього не пробачу. Мені треба було тікати. Негайно. До того, як Каель повернеться з аукціону.

Я гарячково озирнулася довкола. Двері контролювали охоронці. Єдиний вихід — вікно. Я підбігла до масивного вікна й з силою потягнула за важку ручку. Прохолодне повітря разом із шумом осіннього дощу миттєво вдерлося в задушливий кабінет. Я визирнула назовні, і в мене перехопило подих від дикого, заціпенілого жаху.

Другий поверх старовинного маєтку виявився набагато вищим, ніж я думала. Внизу, в суцільній темряві, чорніла волога бруківка внутрішнього дворика. Вузький карниз під вікном був слизьким від зливи, а зачепитися майже не було за що — лише гладкий камінь та мокрі залізні ринви.

Страх паралізував ноги. Коліна зрадницьки затремтіли, а голова закрутилася від висоти й темряви.

«Я не зможу. Це божевілля. Я розіб’юся...» — промайнула перша панічна думка.

Але потім перед очима знов спалахнув холодний, зверхній погляд Каеля та його погроза Ноа.

Страх — це не стіна, від якої треба тікати. Страх — це двері, у які потрібно бити з усієї сили. Єдиний спосіб здолати свій найгірший жах — це ступити прямо в нього, зробивши крок у прірву, коли здається, що землі під ногами більше немає. Якщо я залишуся тут, чекаючи на диво — я програю остаточно.

Я перекинула одну ногу через підвіконня. Чорна сукня миттєво намокла під дощем, липнучи до мого тіла. Пальці боляче впилися в кам'яний карниз. Заплющивши очі, я зробила глибокий вдих, випростала другу ногу й зависла над темрявою.

Пальці зісковзнули зі слизького каменю.

— А-ах! — стриманий крик вирвався з грудей.

Я полетіла вниз. Падіння тривало лише секунду, але здавалося вічністю. Я боляче вдарилася об землю, впавши на мокрий газон біля самого краю бруківки. Біль пронизав щиколотку, але я не зважала. Оглушена, в багнюці, з розпатланим волоссям, я гарячково піднялася на ноги.

Охорона біля головного входу нічого не помітила через шум дощу.

Я зірвалася на біг. Пролазячи крізь колючі кущі паркану, не відчуваючи холоду, сліз та забійного болю в нозі, я бігла геть від цього маєтку. Вузенькі темні вулиці, калюжі, сяйво рідкісних ліхтарів — усе розпливалося перед очима. Я бігла додому. До Ноа. Мені потрібно було переконатися, що він живий, і знайти спосіб захистити його від монстра, який знову прокинувся в моїй темряві.

Я ледве дихала, коли мої босі, забруднені в багнюці ноги торкнулися бетону біля під'їзду. Сходи, ліфт, ключ, який тремтячі пальці ніяк не могли вставити у замкову щілину… Двері з гучним тріском зачинилися за моєю спиною. Я різко вдерлася до передпокою, важко схилившись на одвірок і задихаючись від дикого, божевільного бігу.

— Ноа! Ноа, ти тут?! Ноа!

У глибині квартири спалахнуло м'яке, тепле світло. З кухні квапливо вийшов Ноа. На ньому були домашні сірі штани й м'який бежевий светр, у руках він тримав кухонний рушник. Він був цілий. Неушкоджений. Спокійний і неушкоджений, із тим самим добрим, лагідним виразом обличчя, який завжди діяв на мене як знеболювальне.

— Евілін?.. — вигукнув він, зупинившись і здивовано глянувши на мене. Його очі розширилися від жаху, коли він побачив мій вигляд: мокра наскрізь, розпатлане волосся й сльози, що змішалися з краплями дощу на щоках. — Боже мій, Евілін! Що сталося?!