146 Розділ

— Брехня. Ти просто злякався. Або дійсно вважав мене нікчемою. А тепер я знаходжу тебе тут, у дорогому костюмі, граєш у «Господаря» і думаєш, що можеш віддати наказ — і я впаду до твоїх ніг? Зітри цю посмішку з обличчя, Каелю.

Я розмахнулася й щосили вдарила його по щоці. Гучний удар розітнув тишу в кімнаті. Голова Каеля смикнулася вбік, а на шкірі одразу залишився червоний слід. Руку пекло від удару. Його посмішка миттєво зникла, а погляд став темним і важким.

— Дівчинка, яку ти так легко обвів довкола пальця, померла дванадцять місяців тому.

Його світлі очі спалахнули темно-небезпечним вогнем.

— Ти змінилася, Еві. Стала гострішою. Небезпечнішою. І це робить тебе ще більш бажаною.

— Я написала розслідування, Каелю, — я витягла з клатча мініатюрний диктофон і показала його на долоні. — Тут усе. Твій голос, твої слова, підтвердження того, що Ангел — це ти. Завтра це буде на столі містера Саллівана, а післязавтра — на перших шпальтах Silver Line Press. Твоїй імперії кінець.

Каель тихо, низько засміявся. Цей сміх звучав так, ніби він слухав дитячу погрозу.

— Ти дійсно вважаєш, що я дозволю тобі винести це звідси? — він злегка нахилив голову набік, оглядаючи мене так, ніби я вже була в його пастці. — Джеффе. Зачини двері.

Джефф мовчки ступив вперед і легким поштовхом зачинив важкі дубові двері. Клацання засува пролунало голосніше ніж було насправді. Повітря миттєво стало важким, задушливим, насиченим небезпекою. Каель повільно опустив руки. Його очі примружилися.

— Ти знаєш, що тепер я Господар Оніксу. — низько, з м’якою, але смертельною загрозою мовив він. — Хочеш перевірити, як виконуються мої накази?

Всередині мене все похололо. Дикий страх крижаною хвилею прокотився по спині.

— Що?.. — вичавила я з себе, роблячи крок назад.

— Візьміть її, — сухо, без жодної емоції кинув Каель, навіть не глянувши на Джеффа.

З тіні миттєво випірнули двоє кремезних охоронців, яких я навіть не помітила за оксамитовими шторами. Все сталося занадто швидко. Чиїсь залізні пальці боляче впилися в мої лікті. Я засмикалася, намагаючись вирватися, але хватка була мертвою. Мені заламали руки за спину, позбавляючи найменшої можливості чинити опір.

— Відпустіть! Пустіть мене, ви, тварюки! — закричала я, вдаряючи каблуком по чиємусь черевику, але охоронець лише жорстко нахилив мене вперед і з силою натиснув на мої плечі.

Ноги підкосилися. Мене безжально поставили на коліна прямо на холодну, гладку підлогу. Я опинилася знизу, змушена дивитися на Каеля знизу вгору. Це було принизливо, жорстоко, і від цього гнів у моїй грудях спалахнув із новою, дикою силою.

— Каелю, ти божевільний! Віддай наказ їм відпустити мене! — я дихала важко, через силу, з ненавистю вдивляючись у його крижане обличчя.

Він навіть не здригнувся. Каель повільно підійшов, його дорогі шкіряні туфлі зупинилися за кілька сантиметрів від моїх колін. Він нахилився й без жодного слова вихопив із моїх ослаблих пальців вечірній клатч.

Це та людина, яка казала мені ніколи не ставати на коліна?

Крок до столу. Каель перевернув сумочку й просто висипав увесь вміст на поліроване дерево. З гучним шелестом і дзвоном на стіл посипалися дрібнички: помада, маленьке люстерко, ключ від квартири, банківська картка, диктофон із записом і мобільний телефон.

Його довгі пальці впевнено згребли диктофон і телефон. Одним коротким, точним рухом він розчавив диктофон прямо у своїй долоні — пластик і мікросхеми із тріском розсипалися на порох. Телефон він просто відкинув Джеффу, який ловив усе на льоту.

— Очистіть усе. — карбував Каель, розвертаючись до мене.

— Ти не маєш права! Це мої речі!

Каель не відповів. Він повільно наближався до мене, крок за кроком, мов хижак, який довго спостерігав за здобиччю й нарешті вирішив забрати своє. Його погляд став важким, темним, позбавленим будь-якого жалю. Він опустився на одне коліно прямо передо мною. Від нього віяло небезпекою.