140 Розділ

Шлях до місця Господаря для мене відкритий. Я отримав усе, за чим прийшов, і навіть більше. Ти дуже допомогла мені. За це ти будеш жити. Я закрив твій борг і борг твоєї сім'ї. Вашої папки більше немає, вас більше ніхто не турбуватиме.

Це моя плата за твою наївність.

Не шукай мене. Не намагайся дзвонити, не розпитуй нікого і не сподівайся, що колись знову побачиш мій силует на порозі. Я більше не хочу тебе бачити. Ти була лише етапом, який я нарешті пройшов.

Прощавай, Евілін.

Ангел-охоронець.»

Аркуш випав з моїх занімілих пальців і тихо опустився на килим.

Повітря в кімнаті закінчилося. Усередині мене ніби з корінням вирвали щось живе й невимовно важливе, залишивши лише випалену, крижану пустку. Я дивилася на цей білий папір, на ці жорстокі, брудні слова, і не могла навіть закричати.

Першою прийшла глуха, задушлива відмова вірити.

— Ні... Ні, це брехня. Це якась брехня.

Я схопила лист заново. Очі гарячково бігали по чорних рядках, знову й знову впиваючись у ці потворні слова, у фразу про «приманку», «наївні губки» та «гру». Мозок відмовлявся це зчитувати. Це не мій Каель. Це не той чоловік, який сьогодні вранці тримав мене в обіймах так, ніби я була єдиним повітрям у його легенях! Не той, хто збивав пальці до крові! Це якийсь розіграш. Його змусили це написати. Жнець... Господар... Хтось тримав пістолет біля його скроні!

— Він не міг... Він просто захищає мене таким чином, — гарячково шепотіла я сама до себе, стискаючи папір так, що чорнило розмазувалося від мого поту. — Він бреше, щоб я його не шукала! Щоб я була в безпеці!

Але з кожною секундою ця квола, дитяча ілюзія розпавалася, як сухе листя на вітрі. Я згадала його очі біля машини. Ті самі очі — сухі, байдужі, порожні. У них не було провини. У них не було болю. Лише крижана, розрахована абсолютність. Я згадала, як легко він скинув мої руки із себе. Як відсторонився. Як відрізав усе одним рухом.

І в цю мить щось усередині мене надломилося. Зруйнувалося остаточно й безповоротно.

Гнів закипав у венах, обпікаючи нутрощі, випалюючи кожну краплю сліз, кожну крихту жалю чи болю. Яка ж я була дурепа! Яка ж сліпа, наївна, беззахисна ідіотка! Я віддала йому свою душу на тарілочці, я тремтіла від кожного його подиху, я благала небеса зберегти його життя, поки він... поки він просто рахував свої ходи в цій брудній, кривавій грі!

— Гра?! Приманка?!

Я з силою зім'яла лист у кулаці, перетворюючи його на щільну паперову грудку. Тіло тремтіло від люті. Я підхопилася з підлоги, вихопила кленовий листок — символ моєї сліпої віри, моєї дурості — і з люттю розірвала його на дрібні, невагомі клаптики, кинувши їх на підлогу.

— Ненавиджу... — процідила я крізь затиснуті зуби, відчуваючи, як гаряча, чиста ненависть заповнює кожну клітину мого тіла. — Я ненавиджу тебе, Каелю Дрейвернор.

Але найбільше... найбільше я ненавиділа себе за те, що пустила його так глибоко. Я підійшла до дзеркала. На мене дивилося дівча з закривавленими від покусування губами, з червоними від сліз очима й блідим, виснаженим обличчям.

— Досить.