138 Розділ

— Він... він просто сказав, щоб я сідала в цю машину. Сказав, що мене довезуть додому, — Лів витирала сльози кулаком, не наважуючись дивитися мені в очі. — Він не пішов зі мною...

— Він там лишився?! 

Він лишився там один. Проти усіх. Він віддав її мені, виконав обіцянку, а сам...

І в цей самий момент темну вулицю на повній швидкості розрізав ще один сніжно-білий сніп світла. На дорозі з'явилася машина. Вона летіла так швидко, що шини верескнули на повороті. Потужні фари засліпили нас, заставивши маму закрити очі рукою, а мене — прикритися долонею.

Машина важко загальмувала прямо біля нашого паркану, здіймаючи хмару пилу. Двигун заглух, і на мить панувала мертва, дзвінка тиша. Двері з водійського сидіння розчинилися. Звідти повільно, важко спираючись на дверцята, вийшла висока фігура. У блідому світлі фар я розгледіла силует.

— Каель?.. — крик застряг у моєму горлі, перетворившись на невагомий видих.

Я зробила крок уперед, абсолютно забувши як дихати. Світ довкола розпався на уламки. Зникли мама, Лів, волога нічна темрява й сяйво фар — залишився тільки цей високий, важкий силует, що непевно стояв біля розчинених дверей авто.

Усередині мене вибухнув вулкан. Дикий, божевільний страх, що катував мене цілий день, вмить перетворився на неконтрольовану, розривну хвилю полегшення.

Я кинулася до нього.

Зриваючись на біг, перечіплюючись об власні ноги, я подолала цю відстань у два стрибки й з розбігу врізалася в його груди, міцно, до болю обхопивши його пояс руками.

Це був він.

Мій ніс уткнувся в його худі, і я вдихнула цей запах — терпкий тютюновий дим, волога хвоя. Це були його руки. Величезні, важкі, вони миттєво відповіли на мій порив — одна долоня владно й жадібно притиснула мене за талію, а інша зарилася в моє розпатлане волосся, притягуючи моє обличчя до його грудей.

Від мого удару Каель трохи хитнувся назад, спираючись спиною на дверцята машини, і важко, зболено видихнув мені в потилицю. Я відчула, як затремтіли його м'язи під моїми пальцями, відчула гарячу, солону краплю, що впала з його підборіддя мені на плече — чи то дощ, чи то піт, чи то його власні, приховані сльози.

— Я казав... що повернуся, — прошепотів він прямо мені в губи, і його оксамитовий голос здригнувся від сухого, важкого болю. — Я не міг не повернутися, Еві, — його гарячий подих обпікав мої замерзлі губи, а пальці з такою силою стискали мої ребра, ніби він перевіряв, чи я не марево. — Твоє бажання... ти витратила його на мене, я правий?

Він повільно опустив голову, і наші лоби зіткнулися. У блідому, переривчастому сяйві згасаючих фар я побачила його очі. У них більше не було темряви чи жорстокості Жнеця. У них була лише безмежна, виснажлива туга, смертельна втома і любов — така глибока й болісна, що від неї розривалося серце.

Я тримала його, відчуваючи, як його серце важко й нерівно калатає під моїми пальцями. Я була готова стояти так вічність — у цій сирій нічній темряві, серед фар і запаху бензину, аби тільки відчувати його тепло й знати, що він живий.

Але раптом тіло Каеля задерев'яніло.

Його руки, які секунду тому жадібно стискали мої плечі, повільно, майже примусово ослабли. Я відчула, як він зробив глибокий, зболений вдих, ніби змушуючи себе розірвати цей єдиний зачіпок, що тримав його біля мене.

— Каелю?.. — прошепотіла я, піднімаючи голову й шукаючи його погляд.

Він не дивився на мене. Його очі, які щойно променіли невимовною ніжністю, вмить згасли, затягнувшись глухою, неприступною крижаною плівкою. На обличчі знову з'явилася та сама маска байдужості й суворості, якої я так боялася. Він м'яко, але беззаперечно відштовхнув мої руки від своєї талії й зробив крок назад.

Повітря між нами миттєво стало крижаним.

— Мені час, Еві, — коротко мовив він. 

— Що?.. Про що ти кажеш? — я застигла, не вірячи власним вухам. Сльози застрягли в горлі. — Каелю, ти щойно повернувся! Лів тут, усе скінчено! Заходь у дім, ти ж поранений, тобі треба...