137 Розділ

Я повільно, майже не дихаючи, простягнула руку й кінчиками пальців торкнулася його. Він був прохолодним. Каель тримав його у своїх величезних долонях. Він ловив його в лісі, думаючи про мене. 

Я обережно взяла листок і притиснула його до своїх тремтячих, закривавлених від покусування губ. А поруч із золотом тьмяно виблискував чорний паперовий ангел. Каель склав його для мене? Цей ангел не був білосніжним — він був таким же темним і зламаним.

Він створив його для мене своїми грубими, звиклими до зброї пальцями, доки я спала. Він залишив мені частинку своєї душі: світло, яке зловив для мене, і темряву, яку довірив лише мені.

— Ти дурень, Каелю... — вихопився з моїх грудей розривний, зболений шепіт, і нова хвиля гарячих слів застрягла в горлі. — Який же ти жорстокий...

Я заплющила очі. Демон? Не вартий моїх сліз і моїх бажань? Як ти смієш... як ти смієш вирішувати це за мене?! Ти прийшов у моє життя, розтрощив увесь мій звичний, спокійний світ, змусив мене тремтіти від кожного твого погляду, навчив мене знову почуватися в безпеці... а тепер ти просто прощаєшся? Просто залишаєш мені ангела?!

Ти навчив мене вірити, що ти мій щит. Ти притискав мене до себе сьогодні вночі... Ти дивився на мене так, ніби я єдине світло у твоєму темному пеклі! А сам... Ти думаєш, мені потрібне життя, ціною якого буде твоя смерть?! Ти думаєш, я можу жити далі, ходити цими вулицями, дивитися на цей клен і знати, що тебе більше немає?

Я впала обличчям у подушку, що все ще зберігала його легкий, терпкий запах — суміш дощу, холодного вітру й тютюну. Цей запах розривав мене зсередини, перетворюючи серце на криваве місиво.

Я не хочу загадувати бажання про якесь абстрактне щастя. Мені не потрібне бажання без тебе! Мені байдуже, що ти робив у минулому, мені байдуже, скільки на тобі шрамів і скільки темряви в твоїй голові. Ти мені потрібен! Живий! Небезпечний, мовчазний, знівечений, але живий! Потрібний!

— Повернися. Повернися до мене. Благаю тебе... — Це моє бажання. — Можеш потім піти від мене, але я хочу побачити, тебе живим. Хоча б на секунду.

Години, що послідували за цим, перетворилися на суцільне, виснажливе катування. Час не йшов — він тягнувся, як важка, липка смола, розмазуючи хвилини у вічність.

Сонце повільно скотилося за обрій, забарвивши кімнату в криваво-багряні тони, які поступово згасли, поступившись місцем густому, синьому сутінню. Я не вмикала світло. Просто лежала на лыжку, бліда, із запеченими від сліз губами. Кожен шурхіт шин на вулиці змушував моє серце обриватися й падати кудись у порожнечу. Мені здавалося, що я божеволію від цієї тиші.

Коли за вікном уже панував глибокий вечір, темряву подвір'я раптово розрізали яскраві смуги фар. До нашого дому повільно під'їхала незначна темна машина й зашурхотіла гравієм, зупиняючись біля ганку.

Моє серце зробило божевільний перевороти.

Я навіть не пам'ятаю, як злетіла з місця. Ноги самі понесли мене вниз через сходи, через коридор. Я вискочила на вулицю в чому була, розчинивши двері навстіж. Холодне повітря вдарило в обличчя, але я його не відчула.

З пасажирського сидіння машини вийшла дівчина.

— Лів! — вирвалося з моїх грудей криком, у якому змішалися розпач і полегшення.

Я в кілька стрибків подолала відстань між нами й з усієї сили кинулася їй на шию. Я обійняла її так міцно, ніби намагалася переконатися, що вона справжня, що вона жива, що вона тут. Вона затремтіла у моїх обіймах, зарившись обличчям у моє плече. З будинку вже вибігала мама — вона плакала, щось вигукувала й одразу ж огорнула нас обох своїми руками, притискаючи до себе, цілуючи Лів у волосся.

Я повільно відсторонила Лів і гарячково озирнулася по сторонах. Скло машини було темним. Двигун тихо гудів, але двері більше не відчинялися. Ніхто не виходив.

У салоні більше нікого не було, крім мовчазного водія, якого я навіть не знала.

— Лів... а де Каель? — Я повернулася до сестри, вдивляючись у її заплакані, виснажені очі. — Де він?

Лів опустила погляд. Вона міцніше стиснула мої пальці, і її губа затремтіла.

— Він... не зі мною.

— В якому сенсі? — голос зрадив мене, сорвавшись на високу, зболену ноту. Я затрусила її за плечі. — Лів, де Каель?!