136 Розділ

Він мене охороняє. Він справді ангел... Але він не білий. Він темний ангел. Людина, яка прийшла з самого пекла, з руками, заплямованими чужим болем і кров'ю, але чомусь вирішила закрити мене своїми чорними, обпаленими крилами. Він захищає мене від монстрів, хоча сам є найнебезпечнішим із них. Він несе із собою руйнування, смерть і страх, але поруч із ним я вперше відчула, що таке справжній захист. Він — мій персональний демон, який чомусь вирішив зіграти роль мого спасителя.

Дзвінок знову скинувся і повторився втретє. Я тремтячими пальцями провели по екрану й піднесла телефон до вуха.

— Еві, будь ласка, послухай, що я тобі скажу. Не перебивай мене, — його голос у слухавці лунав важко, здавленно, на тлі чувся шум вітру та шум машин.

— Каель, ти де? Все добре? Ти в порядку? Чому ти дзвониш? — вихопилося в мене перш, ніж я встигла себе зупинити.

Всередині все перевернулося. Звідки ця турбота про цього чоловіка? Чому я переживаю, чи в порядку він? Він же сам винен у всьому цьому! Але страх втратити його був сильнішим за глузд.

— Я їду за Лів. Обіцяю, вона в порядку, — мовив він, і в його тоні проскочила така ніжність, від якої в мене перехопило подих. — А тепер послухай, прошу. Я поклав тобі на тумбочку кленовий листок... Я зловив його сьогодні зранку на галявині. Пам’ятаєш, я казав, що якщо зловити його — бажання обов'язково здійсниться. Загадай його, Еві. Загадай щось найважливіше для себе. Тільки... дуже прошу тебе, не витрачай його на мене. Я не вартий жодного твого бажання, жодної твоєї сльози. Я просто... я був безмежно щасливий бути хоча б маленькою частиною твого життя. Відчувати твоє дихання, тримати тебе за руку, чути твій голос. Ти — найкраще, що траплялося зі мною за всі ці кляті роки темряви. Дякую тобі за це.

Гарячі сльози застрягли в мене в горлі, а потім рясно скотилися по щоках. Серце розривалося від болю. Я глянулана тумбочку.

— Чому ти кажеш так, ніби ти не повернешся? — прошепотіла я, ледь втримуючи телефон. — Що ти вирішив зробити?

— Нічого такого, — запевнив він.

— Чому ти сам вирішив?! Це через папку?

— Ні, ні, зовсім ні. Ти тут ні до чого. Зовсім ні, просто треба владнати справи. Я вирішу проблеми з Жнецем і повернусь.

Він брехав. Я відчувала це кожною фіброю. Він говорив це таким тоном, яким прощаються назавжди. Він збирався піти туди й не повернутися.

— Ти не повернешся... — прошепотіла я.

— Еві...

— Якщо ти не повернешся, мене вб'ють! — закричала я в слухавку, давившись сльозами й розпачем. — Хто мене буде захищати?! Ти ж мій ангел-охоронець!

У слухавці повисла коротка, важка тиша. Чути було лише його важке, зболене дихання.

— Я далеко не ангел, Еві... Я скоріш демон, що стоїть поруч з листком.

— Ти зараз прощаєшся зі мною?.. — вичавила я з себе останні сили.

— Ні, Еві. Звісно, ні, — тихо, майже невагомо відповів він. І дзвінок обірвався.

Дрижачий великий палець ковзав по слизькому від сліз екрану.

Виклик...

Гудок. Один, довгий і байдужий. Другий. Третій.

«Абонент зараз не може прийняти ваш виклик...»

— Ні, ні, ні, Каелю, візьми слухавку, будь ласка, візьми… — вихопилося в мене крізь глухе ридання.

Я натиснула на червону кнопку й одразу повторила набір. Знову.

Гудок... Гудок... Автовідповідач.

Знову. Пальці вже не слухалися, екран розпливався перед очима від солоної плівки. Я набирала його раз за разом, благаючи порожні електричні імпульси з'єднати мене з цією людиною. Але у відповідь була лише густа, мертва, механічна тиша. Він відключив телефон. 

Трясучись усім тілом, я безсило опустила руку з телефоном на коліна.  Погляд впав на дерев'яну тумбочку біля узголів'я ліжка.

Там, прямо на шорсткій поверхні, лежав ідеальний, яскраво-жовтий, кленовий листок. Він був абсолютно свіжим, із краплями ранкової роси на різьблених краях, які відбивали бліде сіре світло з вікна.