135 Розділ

— Вона — не просто дівчинка, Джеффе, — я спирався рукою на дерев'яну балкону ґанку, відчуваючи, як тріска впивається в шкіру. — Якщо з її голови впаде хоч один волос, мені більше немає заради чого жити. Розумієш? Взагалі немає.

— Це божевілля, Каелю! Це не ти говориш, це твоя бісова слабкість! — лютував Джефф. — Господар не пробачить зради. Жнець — це лише перший пес, який на тебе полює. Якщо ти підеш проти системи зараз, за тобою відправлять усіх. Тебе помножать на нуль, її помножать на нуль, а її родину просто зрівняють із землею! Ти хочеш для неї такої долі? Ти думаєш, вона подякує тобі, коли побачить, у яке пекло ти її втягнув?!

— Я закрию її, — процідив я крізь зуби, відчуваючи, як у венах закипає знайома, темна лють. — Я приб'ю Жнеця власноруч. А потім розберуся з усіма іншими.

— Ти один проти всіх не вистоїш! Отямся, поки не пізно! Спитай у її матері про папку, збери документи й віддай їх! Залиши дівчину Жнецю — і ти вийдеш сухим із води! Повернися на правильний шлях. Зроби те, для чого тебе тренували. Будь ласка, Каелю... ти мій єдиний друг. Не змушуй мене дивитися, як тебе знищують.

— Я вже зробив свій вибір, — тихо, без жодного сумніву мовив я. — Якщо ти мій друг — допоможи мені її знайти. Якщо ні — просто забудь мій номер.

Джефф важко, зболено видихнув. На тому кінці пролунав тривалий паузний шум, а потім — швидкий тріск клавіш.

— Чорт з тобою, Дрейвернор... Ти безумець. Слухай сюди. Я підключився до камер. Півгодини тому він забрав ціль біля будинку 14 по вулиці Готорн-лейн, потім поїхав через Ешфорд-лейн, слід обірвався на повороті на Віллоу-Крік-роуд.

Я на мить заплющив очі, негайно вишиковуючи в голові закарбовану з дитинства карту цієї місцевості. Віллоу-Крік-роуд... поворот вглиб лісу... старий промисловий сектор.

— Я зрозумів, де вони, — мовив я, і мої м'язи напружились. — На лісопилці.

***

Ми сиділи на кухні. Світло, яке ще годину тому здавалося м’яким і затишним, тепер різало очі. Мама сиділа навпроти мене, безсило опустивши руки на мереживну скатертину, і її плечі здригалися від беззвучних сліз. Пачка з круасанами так і залишилася заклеєною.

— Евілін... де вона? Де моя маленька Лів? — мама підняла на мене заплакані, червоні очі, і в її голосі була така безпорадна туга, що в мене стиснулося серце. — Куди вона поділась?

— Каель знайде її, — тихо, але максимально впевнено мовила я, перехоплюючи її холодні, тремтячі долоні.

— Що сталося... ти щось явно приховуєш, — мама пильно дивилася на мене, витираючи сльози куточком фартуха. Вона бачила як я стискаю губи кожного разу, коли лунає ім’я Каеля. — Евілін, заради Бога, скажи мені правду. У що ви вляпалися? Хто цей чоловік?

— Так, приховую. Але, будь ласка, не питай, — вичавила я з себе, опустивши очі. Пояснювати зараз про папку, про Жнеця, про темне життя Каеля означало остаточно зламати її.

Я встала з-за столу, не в змозі більше витримувати цього давлячого розпачу. Пройшла коридором до кімнати Лів, щільно зачинила прочинене вікно, крізь яке все ще віяло вологим лісовим холодом, і зачинила двері. Потім ступила до своєї кімнати.

На ліжку задзвонив телефон.

Цей звук змусив моє серце прискорити біг. На секунду мене накрив спогад про сьогоднішній ранок: як я прокинулася, як розвернулася в його обіймах і уткнулася носом у його гарячу шию. Я знову фізично відчула, як моя рука лежить на Каелі, відчула його пронизливе, майже обпікаюче тепло. Я згадала, як нереально спокійно і безпечно було в його руках. Ніби весь світ довкола міг згоріти дотла, але поки він тримає мене — зі мною нічого не станеться.

Телефон не переставав дзвонити. Я підійшла й повільно взяла його в руки. На екрані світилося підписане ім’я: Ангел-охоронець. Я заворожено дивилася на ці літери, поки екран не згас і дзвінок не обірвався.

Це через нього. Я знала це. Я відчувала це кожною клітиною тіла. Через нього Лів зараз десь у руках Жнеця. Його темрява, його кривавий слід наздогнали нас тут, у моєму рідному домі. Всі ці шрами, ця зброя, ці небезпечні переслідувачі... Він приніс це пекло у наше життя. Дзвінок повторився. Знову те саме ім'я: Ангел-охоронець.