133 Розділ

Сховавши кленовий листок у внутрішню кишеню шкірянки, як найдорожчий скарб, я повернув у бік селища. Ранкове повітря поступово очищалося від туману. Кроки розлуналися відлунням по вологому асфальту, але думками я все ще залишався там — на галявині, біля розлогого золотого клену.

Дорогою я завітав до маленької місцевої крамнички на розі. Над дверима дзвінко задзеленчав старий дзвоник. Оглянувши скромні полиці, я вибрав коробку свіжих пекарських круасанів із шоколадом, ягідний джем і кругле бляшане печиво, яке так любить малеча. Мені хотілося принести в цей дім бодай крихту радості, зробити їхній ранок трохи теплішим.

Повернувшись до будинку Уінтерів, я безшумно штовхнув хвіртку. Дім уже прокинувся: крізь зачинені вікна відчувався тонкий аромат свіжозвареної кави, а з кухні чувся тихий брязкіт посуду.

Я тихо пройшов коридором до дитячої кімнати, обережно відчинивши дерев'яні двері.

Евілін усе ще спала. Вона згорнулася під теплом ковдри, уткнувшись носом у подушку, а її волосся розсипалося по простирадлу. Я завмер на порозі, спостерігаючи за її рівним, спокійним диханням. Повільно підійшов до гардероба, намагаючись не видати жодного звуку. Безшумно потягнув дверцята й знайшов у кутку аркуш паперу. Він виявився вугільно-чорним. Я лише на секунду затримав погляд на цій темній текстурі й ледь помітно усміхнувся самому собі. Що ж, білосніжність — це точно не про мене. Цей колір пасував моєму внутрішньому світу куди більше, ніж будь-який інший.

Мої пальці звичними, точними рухами почали згинати цупкий матеріал. Кут до кута, вигин за вигином — темний папір поступово набував об’єму, перетворюючись на акуратного ангела з гострими крилами.

Усі ці кілька хвилин я просто не міг відвести від неї очей. Все всередині стискалося від того, якою неймовірно милою та беззахисною вона була зараз. Згорнулася під ковдрою, розпатлані пасма волосся хаотично розсипалися по подушці, а риси обличчя нарешті розгладилися від денної напруги. Вона здавалася такою спокійною, затишною й абсолютно далекою від усього того хаосу, який я приносив із собою. Мені хотілося просто зупинити час, аби якнайдовше дивитися на її тихе, рівномірне дихання.

Закінчивши фігурку, я повільно, майже беззвучно ступив до її ліжка, витягнув із кишені золотий листок і дбайливо поклав його разом із чорним ангелом на дерев’яну тумбочку прямо біля її голови.

Щоб, прокинувшись, вона першим ділом побачила це.

Зробивши глибокий видих, я розвернувся, нахилив голову біля високого одвірка й вийшов на яскраву, нагріту ранковим сонцем кухню, тримаючи в руках паперовий пакет із солодощами. 

— Доброго ранку, місіс Уінтер.

Мама Евілін саме стояла біля плити з металевим кавником у руках. Вона обернулася на мій голос, і її обличчя миттєво осяяла тепла, щира усмішка, яка так нагадувала мені усмішку Еві.

— Ох, Каелю! Доброго ранку, синку, — вона відставила кавник і витерла руки об фартух. — А ти вже на ногах? І нащо ж ти витрачався, ми б і самі щось вигадали на сніданок... 

— Це дрібниці, — я трохи хихикнув. — Хотів зробити вам приємно.

Вона підійшла ближче, дістала з пакунка коробку з круасанами й задоволено похитала головою, розставляючи на столі керамічні чашки та тарілки. У кухні панував дивовижний спокій, якого я не відчував роками: шкварчало масло на пательні, сонячні промені м'яко лягали на мереживну скатертину. Місіс Уінтер дивилася на мене так м'яко, без жодної краплі підозри чи побоювання, наче я справді був частиною цієї родини.

— Ти дуже гарний чоловік, Каелю, — раптом мовила вона. 

— Яким народився. — пожартував я. 

— Я бачу, як ти дивишся на Евілін. І бачу, як вона поруч із тобою розслабляє плечі. Після всього... їй це було потрібно більше за все на світі. Дякую тобі.

У мене в горлі встав важкий клубок, але я лише мовчки кивнув, не наважуючись руйнувати цей момент словом.

— Так, ну досить про лірику, — мама винувато усміхнулася й кивнула в бік коридору. — Зробиш мені ще одну послугу? Сходи, будь ласка, розбуди дівчат. Сніданок вже майже готовий, а вони в мене здатні проспати все на світі, якщо їх не підштовхнути. Обличчя Еві ти вже бачив, а от Лів точно буде буркотіти.

— Лів давно не спить, ми разом бігали зранку, — спокійно зауважив я, розправляючи плечі.

Місіс Уінтер здивовано застигла з лопаткою в руці й примружилася:

— Як це бігали? Але вона навіть не виходила з кімнати...