132 Розділ

Я почекав, поки її фігура остаточно не розчиниться в тумані, і тільки тоді розвернувся. Ці вулиці я знав. Я пам'ятав кожен поворот, кожен тріснутий бордюр і кожне дерево, хоча минуло більше десяти років. Пам'ять працювала бездоганно, як карта, випалена в моєму мозоку.

Я повернув у ліс. Черевики тихо шелестіли по вологій торішній хвої та мокрому листю. Пройшов пару знайомих поворотів між високими соснами, виходячи на невелику галявину...

І ось вона. Шовковиця.

Вона була старою, засохлою, майже без листя. Гілки стирчали в сіре небо, мов чорні, знівечені пальці. Але там, у розгалуженні товстих стовбурів, усе ще стояла маленька, напіврозвалена халабуда з почорнілих від часу та дощів дошок. Наш дім на дереві. Вцілілий спогад із минулого життя, яке в мене колись відібрали.

Я повільно підняв голову, розглядаючи почорнілі від часу дошки. І в цю мить сірий ранковий туман навколо мене розпався, поступаючись місцем спогадам — яскравим, сонячним і нестерпно живим.

Це було літо. Мені було тринадцять, їй — усього вісім. Ми будували цю халабуду майже два місяці. Я збивав пальці до крові старим батьковим молотком, тягав важкі дошки й забивав кожен цвях так, аби споруда була витривалою і захищала мою маленьку Еві від усіх монстрів у світі. А вона сиділа поруч у замазаному фарбою сарафані, подавала мені цвяхи й безупинно щебетала. Я вже тоді почувався дорослим і відповідальним за неї — за це мале, непосидюче дівча, яке норовило впасти з кожної гілки.

Я пам’ятав запах сухого дерева, нагрітого літнім сонцем, її дзвінкий сміх і те, як вона тягнула сюди поранене кошеня, а я обережно перев'язував йому лапу під її пильним, повним захоплення поглядом. Вона дивилася на мене як на захисника. І саме тут я дав собі обіцянку — берегти її, що б не сталося.

Я заплющив очі, підносячи рукав худі до обличчя. Спогад змінився іншим — страшним, розриваючим. Ніч. Крики мого батька, тріск виламаних дверей, важкі руки в шкіряних рукавичках, що витягують мене, тринадцятирічного, з ліжка. І мій останній погляд у бік вікна сусіднього дому — вікна її кімнати. Чорний фургон рушав із місця, а я сидів на підлозі, ковтаючи солоні сльози.

Провівши долонею по шорсткій корі шовковиці, я повільно розвернувся й рушив далі вглиб лісу, намагаючись угамувати цунамі думок у голові. Вітер м'яко гойдав віття дерев, проганяючи залишки туману. Пройшовши ще кілька сотень метрів по вологій хвойній підстилці, я вийшов на велику галявину й раптом застиг.

Посеред сосен і беріз самотньо стояв великий, розлогий жовтий клен. Його крона палала яскравим золотом серед сірого лісу, а під подихами ранкового бризу з гілок повільно зривалися різьблені листки, кружляючи в повітрі.

Я зупинився. Із-за дерева вийшла маленька восьмирічна Евілін із розпатланими кісками.

— Каелю, глянь! — закричала дівчинка, підстрибуючи на місці й смішно витягуючи догори тонкі рученята. — Вони падають! Давай зловимо і загадаємо бажання!

Вона смішно бігала по галявині, спотикаючись об коріння, промахувалася, ловила порожнє повітря, сердилася, а я стояв, склавши руки на грудях, і посміхався з її дитячої наївності.

— Це неможливо, Еві! Вони занадто швидкі! 

— Можливо! — кричала вона у відповідь, важко дихаючи.

Я повільно зробив крок уперед.

Самотній, великий золотаво-бурштиновий листок відривався від верхньої гілки й м'яко, плавними зигзагами полетів донизу, гойдаючись на прохолодному вітрі.

Я не біг, не спотикався і не робив хаотичних рухів, як колись у дитинстві. Натреноване роками тіло зреагувало блискавично й безшумно. Я просто витягнув свою долоню й листок легко, м'яко опустився в руку.

Я зупинився й повільно розплющив долоню. Я дивився на нього кілька довгих секунд, відчуваючи, як підступає клубок до горла. А потім заплющив очі, притиснув листок до грудей — туди, де під ребрами калатало серце — і вперше за десять років тихо, зболіло й щиро загадав лише одне бажання: нехай вона живе, радісно щасливо. Нехай ніякі негаразди не торкаються її світлої душі.