131 Розділ

— Робота буває різною, Лів, — спокійно мовив я, дивившись прямо перед собою в туман. — Не всі офіси мають м'які крісла.

— Ага, дуже вичерпно, — замитіла вона з легким смішком. — А ці татуювання? Вони щось означають чи це просто для краси? Чому ти морщився вчора, коли сумку піднімав?

— Стара травма. Нічого смертельного.

— Ну та-а-ак, звісно, — вона перестрибнула через калюжу, навіть не збивши дихання. — А щодо Евілін? Як ви взагалі зійшлися? Вона ж у нас суцільний їжак! До неї в коледжі хлопці залицялися, то вона їх одним поглядом зрізала. А з тобою... вона на тебе так дивилася вчора. Ти її чим заворожив?

Я на секунду затамував подих. Слова Лів зачепили щось глибоко всередині, але я змусив себе лишатися зовнішньо непробивним.

— Вона просто бачить мене справжнім, — тихо відповів я, трохи прискорюючи крок.

— Ого, глибоко, — Лів підхопила мій темп, не відстаючи ні на крок. її карі очі допитливо вишукували мої реакції. — А ти... ти її справді кохаєш? Чи це просто дорослі ігри? Бо якщо ти її образиш, Каелю, мені байдуже, який ти кремезний. Я тобі в чай отрути підсиплю.

Я зупинився на перехресті двох пустих, затуманених вуличок і повернувся до неї. Дівчина теж завмерла, сміливо зустрівши мій погляд.

— Я скоріше сам собі кулю в голову випущу, ніж дозволю їй постраждати, — мовив я абсолютно спокійно, але з такою залізною переконаністю, що Лів ненадовго замовкла, замислено розглядаючи мене.

— Ладно... — нарешті виткнула вона, витираючи чоло рукавом. — Відповідь зараховано. Але від питань про весілля ти все одно не відкрутишся, мама тебе за сніданком знову катуватиме!

— Ти в школу ходиш? — запитав я, вирівнюючи дихання й повертаючись до спокійного темпу.

— Ходжу, — хмикнула Лів, легко підстрибуючи на бігу.

Ми продовжили біг, прорізаючи сирий ранковий туман.

— Ніхто не ображає?

— Пф... — дівчина коротко засміялася, крутнувши головою. — Нехай тільки спробують.

— О так, тебе спробуй образити, — куточок моїх губ ледь помітно сіпнувся вгору. У цій упертості й характерному підборідді занадто чітко вгадувалася родинна порода Уінтер.

— Хто перший до клену?! — раптом вигукнула Лів і, не чекаючи моєї відповіді, рвонула вперед, вибиваючи кросівками бризки з калюж.

Я зреагував миттєво. М'язи спрацювали самі — я зрізав дистанцію й у два широкі кроки наздогнав її. Ми бігли на одному рівні. Я свідомо тримав швидкість, не даючи їй відстати, але й не дозволяючи перегнати себе ані на сантиметр. 

Ми одночасно торкнулися мокрого стовбура старого клену, і дівчина, запихано дихаючи, просто виснажено впала на вологий асфальт біля узбіччя.

— Гей, гей, не сідай! — я тут же опустився перед нею на одне коліно й схопив за плече, змушуючи підвестися. — Якщо ти захворієш, що я скажу місіс Уінтер?

— Нічого, — вичавила вона, важко дихаючи й витираючи піт з лоба. — Зате в школу не піду... Ти їздиш на байку?

— Так, — коротко відповів я, здивований такою різкою зміною теми.

— А стріляти вмієш?

Я завмер на секунду, пильно вдивляючись у її карі, надто проникливі очі.

— А ти що вмієш? — повернувся я до неї, склавши руки на грудях.

— Мене тато навчив, — гордо мовила Лів, намагаючись вирівняти дихання, хоча в її голосі на мить просковзнула суперечлива, дитяча туга.

— Он як, — повільно мовив я, оглядаючись довкола. Туман розсіювався, відкриваючи знайомі контури лісосмуги неподалік. — Сама добіжиш додому? Мені треба ще в одне місце.

— Куди? — миттєво насторожилася вона.

— Хочу купити щось до чаю.

— Давай я з тобою! — підхопилася вона.

— Давай ти додому, — відрізав я залізним тоном, який не терпів заперечень. — Без питань, Лів.

— Ладно... — вона ображено надула губи, згорнула руки на грудях і, різко розвернувшись, побігла в протилежному напрямку до будинку.