130 Розділ

Я прокинувся з сонцем — стара звичка, яку неможливо вибити ні роками, ні відносним спокоєм. Мій розум за звичкою миттєво зчитував оточення: тихий шелест листя за вікном, мірне цокання годинника в коридорі, запах сухої деревини, старого паперу й солодкого яблучного пирога.

Але головне відчуття було тут, прямо біля моїх грудей.

Евілін спала, міцно притиснувшись до мене, звернувшись у маленький, гарячий клубок. Вузьке ліжко не залишало нам місця, але я б не проміняв цей простір ні на що у світі. Вона дихала мені в шию — її подих був рівним, теплою хвилею торкався моєї шкіри, змушуючи капіляри під нею тріпотіти. А її тонкі, замерзлі пальці безнесвідомо спочивали на моєму горлі, легенько торкаючись кадика. Щоразу, коли я робив ковток або важкий видих, вона на мить стискала пальці міцніше.

Я затамував подих, боячись ворухнутися. Боявся сполохати це крихке диво. Перші сірі промені ранкового світла повільно просочувалися крізь щілину у шторі, вихоплюючи з темряви її обличчя.

Боже, яка ж вона гарна...

У цьому м'якому передсвітанковому сяйві вона здавалася абсолютно беззахисною. Без того настороженого погляду, яким вона дивилася на мене останні дні, без важкої тіні болю та розпачу. Ледве помітні веснянки на носі, розпатлане пасмо волосся, що застрягло на щоці, трохи розтулені рожеві губи, які все ще зберігали дитячу м'якість. У ній не було жодної краплі того кривавого, брудного світу, у якому я звик існувати. Вона була чистою світлою сутністю, яку я не мав права навіть торкатися своїми заплямованими руками.

Але зараз вона лежала тут. Тканина її нічної сорочки трохи зсунулася з плеча, оголюючи ніжну ключицю, а пальці все так само довірливо лежали на моїй шиї.

Ти повинна була ненавидіти мене, Еві. Ти мала б проклясти той день, коли я з'явився у твоєму житті. Але ти тут. Ти дихаєш мені в шию, ти шукаєш у мені тепло, ти торкаєшся мене так, ніби я людина.

Я обережно, ледь торкаючись вустами, припав до її лоба, вдихаючи запах її волосся — суміш її шампуню, лаванди. Це відчуття пробивало мій залізобетонний панцир сильніше за будь-яку кулю. Вона була моєю єдиною слабкістю, моїм єдиним гріхом і моїм єдиним порятунком. 

Я обережно переклав руку Евілін на подушку, намагаючись не видати жодного звуку. Вона лише тихо зітхнула уві сні й міцніше стиснула ковдру.

Безшумно підвівшись із ліжка, я швидко вдягнув сухі спортивні штани та чорну худі з капюшоном із сумки. Дверний прохід цього разу переступив із особливою обережністю, пригинаючи голову, аби знову не привітатися з перекладиною.

На кухні за столом, підібгавши під себе ноги й обхопивши руками кухоль із парою, сиділа Лів. На ній був об'ємний светр, а темне волосся зібране в неохайний вузол.

Вона підняла на мене очі й здивовано примружилася.

— Ти чого так рано встав? — тихо запитала вона, зробивши ковток чаю.

— На пробіжку, — коротко відповів я, розправляючи рукав.

Лів ожила на очах. Вона відставила кухоль і підхопилася зі стільця.

— О, серйозно? Я теж ходжу на пробіжки! Почекай дві хвилини, я тільки кросівки вдягну й куртку накину. Одного тебе не відпущу — у нас тут можна в тумані заблукати!

Не встиг я й слова сказати, як вона вже вискочила з кухні, а за дві хвилини повернулася повністю зібрана. Ми вийшли на ґанок. Вуличне повітря після нічної зливи було крижаним, чистим і насиченим запахом вологої землі та хвої. Туман висів плотною білою завісою, приховуючи сусідні будинки й ліс на обрії.

Ми рушили легким бігом вздовж ґрунтової дороги. Я тримав спокійний, рівний темп, регулюючи дихання, але дівчина, здавалося, вийшла не стільки бігати, скільки влаштувати мені повноцінний допит.

— Слухай, Каелю, — почала вона, зрівнявшись зі мною й легко перебираючи ногами. — Ти взагалі хто за професією? Еві казала щось про аналітику чи безпеку, але ти більше схожий на спецпризначенця або охоронця якогось префекта. Звідки ці шрами?