127 Розділ

— Але твій голос по телефону звучав дуже стурбований, Евілін, — мама похитала головою, вдивляючись у моє обличчя. — Ніби за вами хтось женеться...

— Вона просто з роботи прийшла й була дуже втомлена, місіс Уінтер, — спокійно підхопив Каель, обережно накриваючи мою тремтячу долоню своїми довгими пальцями прямо перед мамою. — Останні дні були виснажливими для Еві, тому я наполіг, аби ми приїхали до вас. Їй потрібен спокій.

Мама зітхнула, тепло усміхнувшись у відповідь на його жест, і підвелася з-за столу, збираючи порожні кухлі.

— Ох, бідні діти... Ну нічого, у нас ви відпочинете. Правда, є один нюанс, — вона винувато глянула на Каеля. — Будинок у нас маленький, вільних кімнат більше немає. Лів зараз займає колишній кабінет батька, тож, Каелю, тобі доведеться спати з Евілін.

Я ледь не поперхнулася повітрям. Лів поруч хитро захихотіла, прикриваючи рот долонею, а я відчула, як щоки спалахнули гарячим вогнем.

— На підлозі спати будеш, — швидко, з удаваною суворістю прошепотіла я йому, коли мама відвернулася до раковини.

— Якщо з тобою, то хоч і на підлозі, — тихо, біля самого мого вуха мовив Каель, і в його низькому голосі просковзнула ледь помітна, дражлива іскра.

— Ні, я буду в ліжку, дурень, — шикнула я, бхаючи його ліктем під ребра, але він лише ледь помітно куточком губ посміхнувся.

Мама повернулася від раковини, витираючи руки сухим рушником.

— Я дам тобі свіжий рушник, Каелю. Одяг ти маєш із собою?

— Так, місіс Уінтер, дякую, у мене все в сумці, — ввічливо відповів він, підводячись із-за столу.

Ми встали, подякували за гостинність і попрямували вузьким коридором до моєї старої дитячої кімнати. Я йшла першою, штовхнула знайомі дерев'яні двері й ступила всередину. Каель йшов слідом, роздивляючись тісний простір.

— Чорт... — стиха вилаявся він, прикладаючи долоню до чола.

Його високий зріст зовсім не вписувався в низькі одвірки нашого старого будинку, і він із розмаху врізався головою в верхній дверний прохід.

Я рвучко розвернулася, прикриваючи рот долонею, аби не закричати від сміху на весь дім.

— Все гаразд із твоїм чолом? — прошепотіла я з дитячим глузуванням, зачиняючи за нами двері.

Каель зупинився посеред моєї дитячої кімнати, потер чоло й винувато подивився на мене.

— Ці двері явно проєктували під нормальних людей, а не під мене, — тихо буркнув він, оглядаючись довкола.

Моя кімната здавалася зовсім крихітною поруч із його високою, кремезною постаттю. У кутку стояло односпальне ліжко, накрите рожевим пледом, біля вікна — робочий стіл із купою книжок і старих зошитів, а на стінах досі висіли постери й мої дитячі малюнки. На підлозі лежав пухнастий килимок.

Він поставив свою чорну спортивну сумку біля шафи й опустився на край ліжка. Пружини тихо рипнули під його вагою.

— Ти як? — перепитав він, пильно вдивляючись у моє обличчя. Жартуй чи не жартуй, а в його очах знову з'явилася та занепокоєна, темна глибочінь.

— Тримаюся, — я зітхнула й присіла на краєчок столу навпроти нього. — Мама й Лів... вони так щиро радіють. Для них ти — мій порятунок і майбутнє. Якщо б вони тільки знали, який цирк ми тут граємо...

— Ми не граємо, Еві, — м'яко, але дуже твердо заперечив Каель. Він простягнув руку й обережно торкнувся моїх замерзлих пальців. — Те, що я сказав твоїй матері про захист і про тебе — жодного слова брехні. Я справді зроблю все.

Я мовчки дивилася на наші зчеплені руки. Його пальці були великими, укритими шрамами, але торкалися мене з такою обережністю, ніби я була зроблена з найтоншого кришталю.

— Мені дивно бачити тебе тут дорослим, — прошепотіла я. — У моєму дитинстві. Серед моїх старих іграшок і книжок.

— А мені здається, що я нарешті дістався туди, куди мав потрапити ще десять років тому, — тихо відповів він, опускаючи погляд.

У двері тихо постукали.