125 Розділ

Машина плавно зупинилася біля знайомого паркану. Мамин будинок завжди здавався мені маленьким острівцем затишку: одноповерховий, із темним дерев'яним дахом, акуратними білими віконницями та маленьким ґанком, який зараз повністю заливав дощ. Крізь фіранки на вікнах пробивалося м'яке, тепле жовте світло, створюючи дивний контраст із крижаним мороком, у якому ми провели останні години.

Ми вийшли з Porsche й піднялися на ґанок. Каель ішов трохи позаду, важко й мовчки, не зводячи з мене пильного погляду. Я зробила глибокий видих, намагаючись угамувати тремтіння в руках, і постукала в двері.

За дверима пролунали швидкі, легкі кроки, клацнув замок, і двері обережно відчинилися. На порозі стояла мама. Вона виглядала втомленою, але її обличчя миттєво спалахнуло радістю, коли вона побачила мене.

Мама застигла.

— Еві... Ти чому така мокра?! — вихопилося в неї, і вона схопила мене за холодні плечі.

— Злива на вулиці, а машина чомусь зламалася, — швидко вичавила я із себе заздалегідь вигадану брехню й відступила трохи вбік, показуючи Каеля, який стояв за моєю спиною — високий, наскрізь промоклий, із похмурим і важким поглядом.

Мама перевела погляд на нього, кліпнула від несподіванки й раптом ледь помітно усміхнулася.

— Ооо, Еві, це твій хлопець?

— Мам... ні... — запеклася я, відчуваючи, як палають щоки.

— Так, — раптом твердо й спокійно прорізав тишу голос Каеля.

Я рвучко повернула до нього голову, але він навіть не здригнувся, дивлячись на мою маму з дивовижною уважністю й повагою.

— Заходьте в дім, швиденько! — схаменулася мама, широким жестом відчиняючи двері перед нами й витираючи сльози. — Ви ж змерзли до кісток!

Ми ступили до теплого передпокою, з нас одразу почала стікати вода на килимок. І саме в цей момент із вітальні вийшла сестра — темноволоса, сімнадцятирічна дівчина з яскравими, проникливими очима, яка тримала в руках плед.

— Лів!

— Евілін! — закричала Олівія й прямо в передпокої кинулася до мене, застрибуючи на мене й обхоплюючи руками за шию, не зважаючи на те, що я була промокша до нитки.

Лів посміхнулася й нарешті злізла з мене, міцно тримаючи за руки та оглядаючи з голови до ніг.

— Ти схожа на затонулий корабель, Евілін! — вигукнула вона, переводячи свій допитливий, карий погляд на Каеля. — Ого... А це що за гарний незнайомець?

Мама тим часом уже метушилася коло шафи, витягуючи сухі рушники та м'які домашні пледи. Хоч у її очах і ховалася втома після всіх останніх подій, вона трималася дивовижно бадьоро. Мама завжди була міцним горішком — вона вміла тримати дім у теплі, не даючи смутку повністю отруїти повітря.

— Лів, не приставай до людей з порога! — зауважила мама, простягаючи мені великий пухнастий рушник, а Каелю — широкий вовняний плед. — Роздягайтеся, скидайте це мокре взуття й проходьте до кухні. Я якраз чайник поставила та пиріг спікся.

Каель мовчки взяв плед, коротко нахиливши голову в знак подяки. Він виглядав дико й чужорідно в цьому затишному передпокої, де пахло корицею, сушеними травами та домашнім теплом. Його висока постать ледь не чіпляла балку в дверях, а високі шкіряні черевики залишали на килимку мокрі сліди.

Ми перевдяглися в сухий одяг, який мені дістала Лів, і пройшли до невеликої, але дуже затишної кухні. У центрі стояв круглий дерев'яний стіл, накритий мереживною скатертиною, а над ним м'яко світився абажур із бахромою.

Каель сів на край стільця. Він поклав свої важкі руки на стіл, і я помітила, як він обережно прикрив довгими пальцями свою чорну змію на руці, аби не викликати зайвих запитань.

— Ну, розповідайте! — мама поставила перед кожним великі кухлі з гарячим чаєм і поставила в центр столу тарілку з яблучним пирогом. Вона сіла навпроти й підперла щоку долонею, розглядаючи Каеля з чисто маминою, теплою цікавістю. — Евілін в нас дівчина скритна, по телефону лишень казала, що роботи багато. А виявилося, вона тут часу дарма не втрачала! Хлопче, давай начистоту: де вона тебе такого знайшла?