101 Розділ

Секундна пауза. На іншому кінці лінії Жнець, здавалося, знову отруйно посміхнувся.

«Якось ти не дуже поспішаєш шукати мене... — з'явився новий рядок. — Сидиш у кав'ярнях, розмовляєш про досьє, розклеюєш соплі перед дівчиною. Ти забув, про що ми домовлялися, Каелю?»

Я повільно пішов уздовж вулиці, тримаючи телефон перед собою й не зводячи очей із тексту.

«У мене свої методи», — відправив я.

«Методи? — Жнець вибухнув серією швидких повідомлень. — Твої "методи" призвели до того, що вона тепер знає, хто ти такий. Я сам злив їй твоє досьє. Хотів подивитися, як згасне вогник у її очах, коли вона дізнається, що її захисник — це клятий серійний забойщик Оніксу. Ну що, сподобався релакс?»

Лють закипала у венах, але я змусив себе дихати рівно. Гра у відкриту вимагала холоднокровності.

«Ти припустився помилки, коли дав їй це досьє, — написав я. — Тепер вона під моїм повним контролем. Вона піде туди, куди я скажу, і зробить те, що я скажу. Ти думав, що зламаєш її довіру до мене, а натомість зв'язав нас ще міцніше».

«Ти справді такий наївний, Каелю? — чат замиготів червоним світлом. — Подивимося, як міцно ви зв'язані, коли за 36 годин я прийду по неї».

Екран згас. Текст самознищився, лишаючи по собі лише відображення мого обличчя на склі.

Я розвернувся й попрямував до машини, на ходу набираючи номер єдиної людини в Оніксі, яка ще могла знати справжнє ім'я Жнеця. Джеффа.

Я сів у Porsche, але не став відразу заводити двигун. Опустив голову на кермо й вдивлявся в темний екран згаслого телефона. У голові роїлися сотні думок, перетворюючись на важкий, безперервний монолог.

Навіщо?.. Навіщо цьому виродку грати зі мною в ці кляті ігри? Навіщо йому ці "хованки", ці отруйні підказки й демонстративні вистави?

Я підвів очі й глянув на своє відображення в дзеркалі заднього виду. Бліде, виснажене обличчя, темні кола під очима.

На його місці я б не бавився в психологічні дуелі. Якби мені просто потрібні були архіви Уінтерів і смерть дівчини — я б діяв як чистильник. Професійно. Безшумно. Я б просто змусив мене її вбити. Зробив би це руками Оніксу, натиснув би на Господаря, викрав би її сам ще три дні тому або пустив кулю їй у потилицю, поки вона виходила з кав'ярні. Це було б простіше. Швидше. Надійніше.

Я зціпив зуби. Пальці вибивали швидкий дріб по шкіряній обшивці керма.

Але він цього не зробив. Чому? Тому що для Жнеця це не просто контракт. Це особисте. Він хоче не просто забрати ключі роду Уінтер — він хоче зламати мене. Нагодувати моїм власним безсиллям. Він грає зі мною в хованки, бо його его потребує мого публічного й тотального краху. Він хоче, щоб перед тим, як помре Еві, я визнав свою поразку. Він хоче бачити, як легендарний чистильник Оніксу повзає перед ним на колінах.

Я відкинувся на спинку сидіння, заплющив очі й почав лихоманково відкручувати стрічку подій назад.

Добре. Якщо це гра — у неї є правила. А в будь-якого гравця є слабкості. Як знайти того, хто існує лише як привид у цифровому хаосі?

У моїй голові почала вимальовуватися чітка, математично холодна схема.

По-перше — цифровий слід. Жнець вважає себе геніальним хакером, але ідеального шифрування не існує. Кожне його повідомлення, кожен виклик на мій зашифрований термінал залишає дрібні фантомні пакети даних. Він використовує багаторівневі VPN-проксі та маршрутизацію через даркнет, щоб приховати свій справжній IP. Але три дні тому, під час нашої першої розмови в чаті, він відповів занадто швидко — з інтервалом усього у дві секунди після мого запитання про Онікс. Це означає, що його вузол зв'язку або локальний проксі-сервер знаходиться не десь на іншому кінці світу, а фізично тут, у цьому місті. Затримка сигналу була мінімальною. Якщо я змушу Джеффа підключити сканери трафіку Оніксу та перехопити наступний сигнал під час нашого діалогу — ми зможемо звузити квадрат пошуку до кількох кварталів.

Я відкрив очі. Погляд став гострим і сфокусованим.

По-друге — його минулі розмови та психологичний портрет. Він знає наші внутрішні протоколи, знає код доступу до архівів, знає деталі моїх старих справ, які зберігалися лише на закритих серверах Онікса. Він не прибулець ззовні. Він — колишній оперативник або аналітик, якого вважали мертвим або відписали як утиль 5–7 років тому.