99 Розділ

Сонце вже починало пробиватися крізь жалюзі, але в душі залишалася суцільна темрява.

Знеможений до крайньої межі, я просто впав на диван, навіть не знімаючи взуття. Очі заплющилися самі собою, і свідомість миттєво провалилася в важке, брудне небуття.

І я знову побачив ті самі скляні двері видавництва. Бежеве пальто. Евілін виходить на ґанок, зупиняється й посміхається. Вона піднімає тендітну долоню й легко махає мені рукою. Я роблю крок назустріч... і знову відчуваю, як крижане лезо Жнеця пробиває мої груди. Я падаю на коліна, а цей виродок проходить повз мене й вштрикує ніж їй у живіт. Її крик розриває тишу, а я нічого не можу зробити, задихаючись у власній крові.

— НІ!

Я прокинувся в холодному поту. Легені рвучко вхопили повітря, а рука миттєво й інстинктивно схопила пістолет із дивана, наводячи його на порожню кімнату.

Серце гепало об ребра, мов божевільне. Погляд гарячково пробігся по закутках. Порожньо.

— Як же це бісить, — вичавив я з сухого горла, опускаючи зброю й важко потерши обличчя долонею.

На підлозі біля дивана лежав телефон. Я підняв його й провів пальцем по екрану. Повідомлення від Евілін.

«Ангел. Давай зустрінемось. Я чекаю внизу в кав'ярні. Якщо ти не прийдеш, я тут просиджу до вечора».

Я глянув на куточок екрана.

9:00 ранку. Неділя.

Повідомлення прийшло годину тому. Вона чекала вже цілу годину.

Я важко встав із дивана. Зтягнув просочену потом чорну футболку й без жалю кинув її в смітник. Підійшов до вікна й широким рухом розсунув штори — яскраве ранішнє сонце немилосердно вдарило по очах. Зняв стару пов'язку з плеча; рана виглядала кепсько, але бинтувати її знову довелося швидко й чітко. Я затягнув свіжий бинт, одягнув чорне худі й куртку, що приховувала пістолет за поясом, і вийшов на вулицю.

Маленька, затишна кав'ярня була прямо за кутом мого будинку.

Я наближався повільно, тримаючи руки в кишенях. Крізь велике панорамне скло я побачив її. Евілін сиділа біля вікна, тримаючи в руках чашку, і безперервно дивилася на вхідні двері. Наші погляди зустрілися крізь скло. У її очах більше не було того дикого жаху, що вчора ввечері, але застигла глибока, важка рішучість і прихований біль.

Я штовхнув двері, пролунав тихий дзвоник. Зайшов усередину, підійшов до її столика й повільно сів навпроти.

— Щось будеш? — тихо спитав я.

Евілін повільно опустила чашку на столик, не зводячи з мене своїх очей, і склала пальці в замок.

— У мене важливе до тебе питання, Каелю, — мовила вона, і її голос ледь помітно затремтів. — Хто ти такий насправді?

— Хто я?.. — я повільно забрав від неї її холодну чашку й відставив убік, намагаючись виграти бодай пару секунд.

Евілін простягнула мені свій телефон. Я дивився на Еві, відчуваючи, як усередині все стискається в залізний вузол.

— Це правда? — прошепотіла вона.

Я перевів погляд на екран. Там було написано геть усе про мене. Офіційна картка досьє Оніксу.

Об'єкт: Каель Дрейвенор. Вік: 30 років. Статус: Контрактний ліквідатор.

— Каель Дрейвенор правда вбив 176 людей? — її голос затремтів, але вона не відвела очей.

— Так, він вбив, — відповів я, дивичись прямо в очі Еві.

— Каель Дрейвенор правда заробляє цим на життя?

— Так, заробляє.

— Каель Дрейвенор правда... — Евілін збилася на пів слові, вдивляючись у сухі рядки на екрані. — Не демонструє емоційної прив'язаності до жертв. Діє холоднокровно та без вагань. — процитувала вона.