98 Розділ

Ігноруючи пекельний біль у простреленому плечі, яке знову вибухнуло гарячою кров'ю під курткою, я з усієї сили ввалив його корпусом у дверний одвірок. Ми втратили рівновагу й із гуркотом завалилися прямо в вітальню Евілін, збиваючи вішак для одягу та стосик журналів.

Я пом'яв його під себе, заносячи кулак для наступного удару, а Ноа відчайдушно намагався закритися руками, відпльовуючись кров'ю.

— Каель?! Припиніть! Боже мій, припиніть! — луною рознісся кімнатою її переляканий, пронизливий крик.

Я на секунду завмер із занесеним кулаком і повернув голову.

Евілін стояла посеред залу, затиснувши долонями рот. У її очах застиг первісний, дикий жах. Вона дивилася то на закривавленого Ноа піді мною, то на моє божевільне, бліде обличчя.

Вона тремтіла всім тілом, не розуміючи, що за монстр щойно вломився в її тихий, затишний світ.

— Геть... — здавлюваним від жаху голосом мовила Евілін, роблячи крок назад і впираючись спиною в комод. — Забирайся геть!

Цей голос... Цей погляд, у якому не було нічого, крім огиди й страху до мене, подіяв як холодний душ.

Я повільно опустив кулак. Пальці розтислися. Ноа піді мною важко хрипів, хапаючись за розбиту губу й намагаючись відповзти вбік. Він дивився на мене з люттю й розгубленістю, але в його очах не було того рокового розуміння, яке розривало мене зсередини. Він був звичайним хлопцем. Цивільним. 

Я повільно підвівся з підлоги. Поранене плече пекло так, ніби туди встромили розпечений арматурний прут, а з рукава на її світлий килим капнула важка, темна крапля крові.

— Еві... — вичавив я з сухого горла, роблячи крок до неї.

— Не підходь! — пронизливо закричала вона, підхоплюючи з столу якийсь важкий декор. Вона тремтіла так сильно, що той ледь не вислизав з її рук. — Ти збожеволів! Ти просто монстр! 

Слова влучили точніше за будь-яку кулю Жнеця.

Я завмер. Подивився на свої закривалені руки, потім на Ноа, який підійшов ближче до неї, закриваючи її собою. Вони були разом. У своєму безпечному, чистому світі. А я... я був клятою руїною. Потворою із системи смерті, яка принесла в її дім тільки кров, жах і смертельну небезпеку.

«Я хочу врятувати тебе...» — хотів викрикнути я.

Але слова застрягли в горлі. Якщо я скажу їй правду зараз — про Онікс, про Жнеця, про смерть її батька, про її власне ім'я у списку ліквідацій — вона просто зламається. Або не повірить.

Таймер у моїй голові продовжував свій нещадний відлік. Години витікали, мов пісок крізь пальці.

Я зробив крок назад до дверей. Потім ще один.

— Звали звідси, поки я не викликав поліцію! — виплюнув Ноа, витираючи кров з підборіддя й міцно тримаючи Еві за руку.

Я навіть не глянув на нього. Мій погляд був прикутий до її очей. Я запам'ятовував кожен вигин її обличчя.

— Зачини двері. Нікому не відчиняй. — тихо, майже шепотом процідив я, і мій голос звучав як попередження з того світу.

Я розвернувся й вийшов у темний коридор зачиняючи за собою двері. Телефон у моїй кишені знову завібрував. Я витягнув його брудними, тремтячими пальцями. На екрані висвітилося нове повідомлення від Жнеця:

«Який зворушливий спектакль, Каелю. Мені майже стало тебе шкода. Вона дивиться на тебе як на чудовисько, правда? А на нього — як на рятівника. У тебе залишилося 48 годин. І наступного разу, я прийду в її квартиру...».

Я лихоманково набив на клавіатурі телефону відповідь:

«Ти не прийдеш в її квартиру».

«А ти не зупинеш мене. Годинник цокає», — миттєво прийшла коротка відповідь, і чат знову самознищився.

Я сховав телефон у кишеню й повільно підвівся. Ноги були наче з вати, а всередині все вигоріло дотла.

Піднявся на шостий поверх, зайшов у власну квартиру, де панував повний хаос після моєї люті. Перекинуті меблі, розтрощені монітори, уламки скла. Я знівечено й повільно почав складати все по своїх місцях. Піднімав стільці, згрібав тріски пластику, намагаючись упорядкувати простір навколо, бо в голові панував нищівний, некерований розвал.