96 Розділ

Лють, крижана й гостра, миттєво затопила вени, витісняючи залишки больового шоку. Я спостерігав, як Ноа підійшов до неї, як природно й невимушено простягнув руку й прийняв її сумочку, щось тихо шепочучи їй на вухо. Евілін тихо засміялася — тим самим щирим, теплим сміхом, який ще хвилину тому в моїй уяві належав тільки мені.

Вона навіть не помітила мене.

Я застряг у сутінках, мов клятий привид, спостерігаючи, як людина, яку я щойно рятував у своїх кривавих мареннях, спокійно йде геть поруч із цим вилизаним покидьком.

Краплі першого осіннього дощу почали важко й густо лупити по дахах машин і сухому асфальту, перетворюючи вечірнє місто на суцільне сіре розмиття. Перехожі лихоманково розкривали парасолі й ховалися під підворіттями.

А вони просто йшли поруч. Ноа щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи, а Евілін тихо сміялася, злегка притискаючи комір свого пальто до підборіддя, щоб захиститися від прохолодного вітру.

Коли злива розійшлася на повну, Ноа м'яко торкнувся її ліктя й узаказав на затишну кав'ярню на розі вулиці. Скляні фасади, тепле бурштинове світло всередині, м'яка музика, що ледь чутно пробивалася на вулицю. Вона посміхнулася й кивнула. Вони заскочили всередину, тікаючи від негоди.

А я залишився стояти.

Холодна вода миттєво промочила моє волосся, стікала по щоках, змішуючись із холодним потом, і просочувала закривавлену пов'язку на плечі. Біль у рані нив, але порівняно з тим, що розривало груди зсередини, це була лише легка лоскотка.

Я ступив у тінь під крислатим деревом навпроти кав'ярні й не зводив очей від панорамного вікна.

Вони сіли біля самого скла. Ноа дбайливо взяв її пальто й повісив на вішалку, а за кілька хвилин офіціант приніс їм дві великі керамічні чашки. З них піднімалася прозора пара гарячого напою. Евілін обхопила чашку обома долонями, намагаючись зігріти пальці, і зробила маленький ковток. На її щоках з'явився ніжний рум'янець.

Вона дивилася на Ноа, слухала його, посміхалася, а він нахилявся трохи ближче, вдивляючись у її обличчя з такою відкритістю й легкістю, якої у мене не було й ніколи не буде.

Вони сміялися. Щиро. Безстрашно. Як звичайні люди, у чий світ ніколи не вривалися люди в масках, криваві контракти й звуки пострілів.

«Це повинен бути я...» — пропекло свідомість крижаним голкам.

Це я мав сидіти навпроти неї. Це я мав дивитися в її темні очі. Це я мав зігрівати її холодні пальці в своїх. Я мав чути її сміх.

Але замість цього я стояв під зливою.

Крапля дощу стікала по моїй щоці, і я стиснув кулаки до хрусту в суглобах, дивичись, як Ноа м'яко торкається її руки на столі.

За кілька хвилин злива почала вщухати, перетворюючись на рідку, мляву мжичку. Ноа раптом повернув голову й на секунду вдивувався в темряву за вікном. 

Вони підвелися й вийшли. Я йшов за ними тримаючись на відстані, що дозволяла бачити кожен їхній крок.

Вони піднялися на її поверх. Я зачекав кілька довгих, нестерпних хвилин, поки у вікні її квартири не спалахнуло м'яке, тепле світло. Лише тоді я вийшов із тіні й рішучим, важким кроком підійшов до знайомих дверей.

Три коротких, різких удари кулаком об дерево.

Двері прочинилися. На порозі стояв Ноа — вже без пальта, у розстебнутій на верхні ґудзики сорочці.

— Ти хто? — здивовано й трохи зверхньо спитав білобрисий, змружившись і розглядаючи моє мокре обличчя.

— Що тут робиш ти? — процідив я крізь зуби, і від люті в голові клацнув якийсь запобіжник.

Я ривком ступив уперед, хапаючи його за комір сорочки й змушуючи вивалитися в коридор.

— Тобі додому час, — з ненавистю вичавив я.

— Звали, придурошний! — викрикнув Ноа й спробував зіштохнути мою руку.

Це була його головна помилка. Я з розмаху вдарив його кулаком у щелепу. Голова білобрисого відкинулася назад, він заточився, але встиг схопити мене за плечі, захоплюючи за собою. Зав'язалася дика, жорстока бійка.