95 Розділ

— Що з тобою? Куди ти дивишся? — стривожено запитала вона, роззираючись довкола.

Вона... що, не бачить? Вона не бачить Жнеця?! Як таке можливо?!

А він наближався. Повільно, впевнено, холодно сміючись. У його руці в сутінках блиснуло лезо масивного армійського ножа. Він рвонув уперед і щосили вштрикнув його прямо мені в груди.

Біль не прийшов. Був лише важкий, нищівний удар. Я склався навпіл, мої руки інстинктивно схопилися за його передпліччя, пальці впилися в тканину його рукава.

Це кінець? Я програв?..

Я повернувся до Еві. Ноги зрадницьки підкосилися, і я з гуркотом упав на коліна прямо на холодну плитку. Я програв... А ставка Жнеця спрацювала.

Жнець пройшов повз мене, наче крізь порожнє місце, і підійшов до Евілін. Вона все так само стояла, ніби не бачила його, дивилася на мене з жахом. Він заніс руку з закривавленим ножем і наніс страшний, точний удар їй у живіт.

І тільки тоді вона його побачила.

Евілін скрикнула, її обличчя зблідло, і вона повільно підняла очі, глянувши в його обличчя — те саме обличчя, яке я досі, як не намагався, не міг розгледіти крізь густий туман.

— Каель... — прошепотіла вона, падаючи на руки мого ворога.

— Еві... ні!.. — виревів я, простягаючи до неї руки. — Ні!

Я розплющив очі, і погляд миттєво врізався в стелю. В яскраве, сліпуче, хімічне світло білої лампи.

Легені розірвав дикий, рвучкий вдих. Серце калатало об ребра з такою силою, що здавалося, зараз проб'є грудну клітку. Піт застигав на лобі холодною росою. Мій корпус ривком сів на кушетці.

— Що? — вичавив я з сухого, здертого горла, лихоманково оглядаючи кімнату.

— Що з тобою, Дрейвенор? — проунав спокійний, розмірений голос поруч.

Я повернув голову. Біля металевого столу стояв Джефф із шприцом у руках. На мені була розірвана куртка, плече туго перев'язане криваво-білими бинтами, а в вені стирчав катетер. Це був сон. Галюцинація, породжена моїм найстрашнішим нічним жахом.

— Еві... — вирвалося з моїх губ, а пальці впилися в край медичної кушетки. — Я маю йти! Пістолет... дай мені пістолет! — виревів я, здираючи катетер із вени, і вскочив з кушетки.

Джефф навіть не поворухнувся, лише холодно спостерігав, як я, ігноруючи пекельний біль у плечі, вихопив зброю прямо з кобури його охоронця на виході й вилетів на вечірнє повітря.

Усе відбувалося точно так само, як у тому кошмарі.

Те саме фіолетово-чорне небо. Те саме холодне, сире повітря, що обпікало легені. Звіряче гальмування біля скляного фасаду Silver Line Press. Дике, лихоманкове відчуття дежавю стискало скроні: кожен крок об плитку, кожна секунда відгукувалися моторошним луною в голові.

20:00.

Я біг до дверей, важко хапаючи ротом повітря. І знову, як і в моєму видінні, скляні двері відчинилися, і на ґанок вийшла Евілін. Те саме бежеве пальто, те саме розпатлане від легкого вітру волосся.

Вона посміхалася. Жива. Ціла.

Вона підняла тендітну долоню й легко помахала рукою.

Я зупинився. Моя рука вже піднялася у відповідь, серце полегшено пропустило удар, і я вже був готовий зробити крок назустріч, щоб забрати її з цього пекла... як раптом усвідомив дещо.

Її погляд. Вона дивилася не на мене. Вона дивилася повз мене.

Мій рух заціпенів. Серце гепнулося кудись у порожнечу. Я повільно, через силу, повернув голову назад, стежачи за її теплим, сяючим поглядом.

Крізь сутінки, карбуючи легкі кроки, до ґанку прямував чоловік. Елегантне пальто, ідеально укладене світле волосся, легка, впевнена посмішка на обличчі.

Ноа Хейс.

Якого біса цей придурок тут робить?!