94 Розділ

Світ хитнувся, стеля кабінету поплавилася в чорній плямі, очі закотилися самі собою, і перед очима запанувала непроглядна, крижана темрява.

Нестерпно важко дихати. Щось залізною хваткою стискає горло, а легені з болем хапають сухе, просочене антисептиком повітря.

Я розплющив очі — і різке, хімічне світло білих ламп миттєво різануло по сітківці, вибиваючи сльози. Голова тріщала, плече тупо й пекучо нило під щільною, професійно накладеною пов'язкою. Я роззирнувся довкола. Шкіряна кушетка, медичні шафи, металевий стіл...

Кабінет Джеффа.

Свідомість спалахнула спогадами, як вибух: Онікс, Жнець, Евілін...

— Ні! — вирвалося з мого горла глухе хрипіння.

Я вскочив і вилетів із кабінету. У коридорі на мене кинувся один із бійців Джеффа, намагаючись зупинити, але адреналін повністю випалив біль. Я з розмаху врядив йому прикладом у щелепу, збиваючи з ніг, вихопив із його кобури пістолет і, навіть не зупиняючись, вискочив на парковку.

На вулиці вже панував густий, фіолетово-чорний вечір. Повітря було холодним і сирим.

Я як божевільний застрибнув у машину, клацнув запалюванням і глянув на електронний годинник на панелі.

20:00.

Скільки я проспав?! Я запізнився?! Серце боляче гепало об ребра, а в голові пульсувала єдина дика думка: Вона якраз закінчує роботу. 20:00. Вона виходить із видавництва.

Я вдарив по газах. Porsche рвонув з місця, висікаючи іскри. Я гнав вечірнім містом так, ніби за мною летіла сама смерть. Перехрестя, подвійні суцільні, зустрічні смуги — усе перетворилося на суцільну розмиту лінію. Я вижимав із мотора останнє, втискаючи кермо до хрусту в пальцях. Тільки б встигнути. Тільки б вона була жива.

За п'ять хвилин машина з криком шин загальмувала біля скляного фасаду SLP. Я навіть не заглушив двигун — просто вискочив з салону й ринувся до головного входу, важко хапаючи повітря й стискаючи зброю під курткою.

Я біг до дверей, вибиваючи дріб черевиками об плиток, і раптом... зупинився як укопаний. Крізь важкі скляні двері видавництва вона йшла мені назустріч.

Евілін.

На ній було бежеве пальто, а волосся трохи розвивалось від кроків. Вона йшла легко, тримаючи в руках сумочку, і, помітивши мене крізь скло, її обличчя миттєво осяяла м'яка, тепло-здивована посмішка.

Вона в порядку. О Боже... Вона в порядку. Ціла. Неушкоджена. Жива.

Усе пекло останніх годин, увесь крижаний жах миттєво розчинилися, згорівши в її присутності. Легені нарешті зробили перший повний, глибокий вдих.

Еві підняла тендітну долоню та легенько помахала мені рукою. Я завмер. Моя рука повільно, майже неслухняно, піднялася в повітря, і я помахав їй у відповідь. Я ніколи цього не робив. Ні з ким. Для мене це було дико, безглуздо й беззахисно. Але зараз мені було байдуже. Вперше у своєму темному, знівеченому житті я був просто щиро радий бачити когось.

Я зробив крок назустріч. Ще один.

Відстань між нами скорочувалася, але час ніби уповільнився, перетворюючи кожну секунду на щільну, майже фізично відчутну матерію. Наші погляди зустрілися й зчепилися так міцно, що повітря навколо заіскрилося токовим розрядом.

У її темно-бурштинових очах спалахнуло щось глибоке, ніжне й водночас тривожне — вона побачила моє бліде обличчя, мій божевільний, дикий погляд. Але не відвернулася. Не відступила.

— Каелю?.. — тихо, з легким трепетом у голосі мовила вона, роблячи крок до мене. — Що з тобою?..

— Нічого, — тихо мовив я, вичавивши з себе найм'якший тон, на який був здатний. — Все добре.

Але в ту ж секунду повітря позаду неї закрижаніло. Крізь її силует, прямо з вечірніх тіней за її спиною, виринула темна постать. Вона наближалася повільно, і її гидкий, спотворений сміх розрізав тишу навколо.

— Ні... — прошепотів я, і весь мій світ рухнув у прірву.

Я ривком схопив Евілін за плече й повільно, обережно завів її за свою спину, перекриваючи своїм тілом.