88 Розділ

— Три роки... — прохрипів він, тулячи зламані пальці до грудей.

— Тварюка, — процідив я крізь зуби.

Я вийшов на екран його ноутбука й відкрив приховану папку з назвою «Клієнтура». На моніторі вивалилися сотні файлів. Я відкрив одну з папок — там були мільйони фотографій дівчат у різних принизливих, відвертих позах. Зняті крадькома, через шпарини, приховані лінзи, розбиті шибки.

Я повільно перевів погляд на чоловіка:

— Це твоя робота? Ти продаєш ці фотографії?

— Так... — ледь чутно вичавив він, не намагаючись більше брехати.

— І Еві у тебе є?

Він раптово замовк, заклякнувши на підлозі.

— Відповідай! — я миттєво вихопив пістолет і направив йому прямо межи очі.

— Ні, ні, Еві нема! Чесно! — заверещав він, втискаючи голову в плечі.

Перевів погляд назад на монітор і почав швидко прогортати фотографії вниз. Всі файли були впорядковані за датами. І ось вона — папка з її ім'ям. Він збрехав.

Клац. Папка відкрилася.

На перших знімках була Евілін. Вона була в душі. Світло крізь матове скло, струмені води, що стікали по її крихких плечах, підняті руки, якими вона змивала піну з волосся... Вона була абсолютно беззахисною, не здогадуючись, що якась брудна істота спостерігає за кожним її рухом. Камера була захована десь у вентиляційній решітці ванної.

— Ти ж сцикливий, виродський шматок гною, виблюдок! — звірячий рик вирвався з мого горла.

Я вскочив, у два кроки долав відстань між нами, схопив його за закривавлений комір і з усієї сили врядив кулаком йому прямо в обличчя.

Удар. Захід хряща. Ще один. Кров розбризкалася по стіні й моїх костяшках. Ще. І ще. Я лупив його з дикою, неконтрольованою люттю, перетворюючи його обличчя на криваве місиво, поки його голова остаточно не відкинулася назад і він не знепритомнів, перетворившись на безформну тушу.

Важко дихаючи, я згидливо витер забруднену кров'ю руку об його кофту й повернувся до монітора.

Пальці тремтіли від гніву, коли я гортав фото далі. Наступна серія знімків змусила моє серце зупинитися.

Еві в ліжку. Вона спить. Затишно загорнута в плед, підклавши долоню під щоку, повністю розслаблена й безтурботна. Камера була знята під таким кутом, ніби її встановили прямо над шафою. Вона спала й навіть не підозрювала, що в її фортеці, у її найзатишнішому місці, висить це брудне око, яке знімає кожен її подих.

— Коли... коли він встиг розтикати камери у неї? — прошепотів я сам до себе, лихоманково перебираючи в голові кожен свій візит до її квартири. — Коли я розставляв свої, я нічого не бачив... Як я міг це прогавити?!

— Падлюка! — рикнув я, розвертаючись до непритомного тіла.

Я підійшов і з розмаху, важким черевиком наступив йому прямо на колінну чашечку. Сухий, огидний хрускіт зламаної кістки луною розійшовся по кімнаті. Навіть без тями він судомно здригнувся й випустив глухий, хрипкий стогін. 

Я затримав погляд на екрані ще на хвилину. Там були тисячі фотографій. Може, дві тисячі, може, більше. Величезні, систематизовані архиви людського болю, приниження й зламаних доль. Фотографії дівчат у клубах, на вулицях, у власних спальнях через незанавішені вікна... Знімки переляканих очей, сліз, чужого бруду. Цей виродок побудував цілу імперію з чужого страху, заробляючи на тому, що руйнував життя.

Скорчений на підлозі хворий шматок м'яса почав поволі подавати ознаки життя. Він видав низький, хрипкий стогін і відкрив єдине око, яке ще не набрякло від моїх ударів.

— А тепер ми поговоримо з тобою, — процідив я, навіть не глянувши на нього.

Я повільно пішов на кухню, знайшов на брудній стільниці склянку, налив у неї крижаної води з-під крана й повернувся до вітальні. Підійшов до нього й одним рухом вилив воду прямо йому на розбите, закривавлене обличчя.

Він зашипів, засмикався й захлинувся, лихоманково повертаючись до тями від різкого болю та холоду.

— Ти мені розкажеш усе, — мій голос лунав як смертельний вирок. — Почнемо з того, навіщо ти це робиш?

— Мені... мені подобається... — вихаркав він разом із кров'ю, скілившись від болю в розтрощеному коліні.

— Псих, — холодно промовив я. — Еві до чого тут?

— Вона... вона явно перейшла комусь дорогу, — зашипів він, хапаючи повітря ротом. — Просто надругатися було б мало... як сказав Жнець.

— Повтори, потвора, — мій погляд затягнуло кривавою плівкою люті. — Зараз я з тебе поглумлюся, падлюко.

Я з силою схопив його за закривавлений комір, підтягнув його знівечене тіло до себе й з розмаху приставив дуло прямо до його скроні. Метал був холодним, але мої пальці на курку палали.

— Як. Мені. Знайти. Жнеця? — викарбував я кожне слово, втискаючи ствол у його шкіру.

— Не знаю я! — заверещав він, здригаючись усе більшим жахом. — Присягаюся, не знаю! 

— Ти безкорисний, — кинув я й зневажливо відпихнув його від себе.

Я відвернувся, підійшов до його ноутбука і в декілька кліків видалив усі фотографії Еві.