86 Розділ

Я згасив цигарку в попільничці, закрив ноутбук і повільно всміхнувся. Тепер цього виродка чекала дуже довга розмова. Я дістав із потайного відсіку сумки свій Glock, витягнув магазин і перевірив набої. Потім одним різким, сухим рухом пересмикнув затвор, заганяючи патрон у служебник. Металевий клацаючий звук луною відбився від стін порожньої квартири.

Він зробив найбільшу помилку у своєму мізерному житті. Він насмілився торкнутися її  і змусити тремтіти від жаху. Він поплатиться за свою тупість. Поплатиться кожною краплею крові, кожним зламаним пальцем. Я здеру з нього шкіру за кожну сльозу, яку Еві пролила цієї ночі.

Я заправив пістолет у наплічну кобуру, натягнув зверху шкірянку й застебнув її, ховаючи зброю. Вийшов із квартири, зачинивши за собою двері. На душі було важко й темно. До кінця мого офіційного завдання залишалося всього 11 днів. 11 днів на те, щоб ліквідувати Евілін і закрити контракт.

Що ж мені робити?.. Убити її? Здати її керівництву? Чи спалити весь Онікс дотла? Відповідь очевидна. Але спочатку — зачистка.

Я сів у машину й вижавши педаль газу, рушив за адресою з досьє. На півдорозі на панелі приладів спалахнув виклик. Я натиснув кнопку на кермі, вмикаючи гучний зв'язок.

— Дякую, Джефф, я вже знайшов усе, що мені потрібно було, — відрубав я, дивичись на дорогу.

— А я знайшов, хто замовив її, — лунав із динаміків хрипкий голос Джеффа.

— Комусь потрібно замовляти зґвалтування? — з відразою процідив я.

— Мотивів я не знаю, сам спитаєш. Замовив її Жнець.

— Жнець? — я примружився. — Це хто?

— Не знаю, на нього інфи не було. Чистий профіль, прагматичний замовник із даркнету.

— Значить, я стану Жнецем для нього, — вимовив я.

— Нагадую: у тебе два тижні на завдання. Не загравайся там.

— Я сам прекрасно знаю, — скинув я слухавку, перебиваючи його на півслові.

Я запаркував Porsche на протилежному боці вулиці біля обшарпаної, сірої багатоповерхівки в кримінальному районі міста. Заглушив двигун, перевірив кобуру під курткою й глянув на дім.

Вийшов з авто, перйшов дорогу, зайшов в під’їзд. Я повільно піднімався сходами на третій поверх, крок за кроком занурюючись у стан тієї самої холодної, сліпої люті, де немає місця жалю чи сумнівам.

Він думав, що це гра? Думав, що можна просто отримати замовлення в даркнеті, залякати її до напівсмерті? О ні, цей напівдурок торкнувся того, що належить мені. І тепер його єдиний вихід із цієї квартири — у мішку для трупів.

Зупинившись біля обшарпаних дерев'яних дверей, я не став ламати замок чи шуміти. Я просто впевнено, ритмічно постукав трьома ударами.

Усередині зачулися важкі кроки. Замок клацнув, і двері трохи прочинилися. На порозі з'явилося те саме мерзенне обличчя з камери — зі слідами моїх учорашніх ударів, з набряклим оком і розбитою губою.

— Хто?.. — почав він, але вмить занівів. Його очі розширилися від дикого, поглинаючого жаху. — Ти... ти що... чорт!

— Я не чорт. — я посміхнувся.

— Ти що тут забув?! — чоловік зробив два кроки назад.

— О, то ти впізнав мене? Дякую, що не змусив мене бігати за тобою. — процідив я.

Чоловік розвернувся й лихоманково почав тікати в глибину своєї брудної, захаращеної квартири. Я зробив крок уперед через поріг і спокійно зачинив за собою двері, закручуючи засувку.

Він тікає. Як щуряка в норі. Вони всі думають, що в них є шанс, коли бачать перед собою людину. Але вони не розуміють, що перед ними вже давно не людина. 

Не поспішаючи, я пройшов коротким коридором до вітальні. Нападник копався в ящику комода, намагаючись дістати звідти пістолет.

Я дістав свій, але не став стріляти. Це було б занадто просто. Занадто швидке милосердя. Одним плавним, потужним рухом я подолав відстань між нами, схопив його за загривок і з силою врядив обличчям прямо в скляну стільницю журнального столика.